Костянтин Симонов - Останнє літо

Таня похитала головою. Не тому, що не вірила в таку можливість, а тому, що не хотіла шукати для себе виправдань.

— Даремно головою хитаєш! Цілком можлива річ. Що, в тебе з Дегтярем хіба не було тоді?

— Було.

— Ну і в неї так само могло бути, як і в тебе. Що ти, погана, чи що? Навпаки, гарна. А буває ж! Не кажи йому. Не псуй життя ні собі, ні чоловікові, поки, власне, ще нічого не відомо.

Таня сиділа, все ще як німа, й дивилась на нього.

Хіба вона думала, як ішла сюди, до нього, що жде її горе?

Так, горе. Коли вважала, що людина вмерла, а насправді вона жива — хіба це горе? Так, горе. Отаке дивне життя, що це раптом виявляється горем. Як же це може бути?

А отак і може бути.

— Ти ні в чому не винна. — Каширін подумав; коли мовчить, то згодна з ним. — Припустімо, так вийшло, що саме ти розповіла йому про неї. Але ж ти, як і я, справді думала тоді, що її нема. Була в цьому більше ніж упевнена!

Він так і сказав: більше ніж упевнена. Так, більше ніж упевнена! І він був більше ніж упевнений. І ти була більше ніж упевнена. Тільки різниця в тому, що йому, мужчині, якому ти говорила всі ці, може, й правильні слова, не зустрічатися з Синцовим, а тобі, жінці, зустрічатися. Тобі обнімати його, і лягати з ним у ліжко, і з ним бути. «Більше ніж упевнена». Її чомусь найдужче мучили ці слова: «більше ніж упевнена». Була більше ніж упевнена й розповіла йому, як померла його дружина, і він став теж більше ніж упевнений. А тепер, коли він більше ніж упевнений, треба розповісти йому, що його дружина не померла…

Каширін, збентежений, підвівся й сказав, що йому треба йти до себе в штаб. Таня теж устала.

— Слухай, — згадав він, уже надіваючи кашкета, — я ж, мабуть, можу до нього додзвонитися. Не до нього, так до чергового по оперативному відділу. Додзвонюсь і попереджу, що ти завтра на місці будеш.

— Не треба, — злякалась Таня. — Не треба, — повторила вона так, ніби Каширін може все-таки зробити по-своєму.

Коли Каширін запропонував подзвонити Синцову, їй спало на думку: як тільки вона повернеться, піти до начальника медслужби і все пояснити і попросити, щоб її зразу ж, звільнивши від зустрічі з чоловіком, перевели кудись в іншу армію; написати йому про все це вже звідти.

Начальник медслужби, видно, міг би це зробити для неї, а вона сама, виявляється, не могла!

Замість цього, як була в генерала, несподівано для себе попросилася, щоб її послали лікарем у полк, у санроту. Згадала, як минулого року одна лікарка з їхнього відділу наполягла на цьому, й пішла в санроту, і вже через тиждень загинула. Гарячково подумала в ту хвилину: «От і мене хай так уб’ють, і дуже добре, і найкраще!»

Та коли генерал, старий і розумний чоловік, полаяв її й висміяв, вона більше не наполягала, бо все це було лише спалахом відчаю. А вона не любила цього ні в собі, ні в інших людях, коли на війні щось роблять чи хочуть зробити в розпачі.

Увесь цей тиждень вона і чекала, і боялася зустрічі.

То запевняла себе, що скаже йому все зразу — як з мосту в воду! То, втративши рішучість, винувато уявляла собі, як це буде, якщо вона нічого не скаже. Навіть зустрівши Зінаїду з ковдрою через плече, ще не знала, як буде.

І, тільки коли потяглася й пригорнулась до нього в темряві надворі, відчула; що не може відмовитись від цього, зрозуміла, що зараз нічого не скаже.

Вона хотіла, щоб він відчув цієї ночі, як їй добре з ним, і намагалася довести, що і йому краще, як із нею, ніколи й ні з ким не буде.

Так, вона думала про це й намагалася, щоб він це відчув, і не стримувалась у цю ніч від того, від чого раніш себе часто стримувала. Їй хотілося бути такою, щоб він і думати не міг про інших жінок. Тому вона так грубо й спитала його про Надю. Хотіла почути від нього, що ні про кого, крім неї, він не думає й не може думати.

Коли він заговорив про Гродно й про свою дочку, вона зрозуміла, що вже не може думати про його дочку так, як думала досі. Не може, тому що хоч сама ще тут, з ним, але там, за лінією фронту, в нього тепер не тільки дочка, а й дружина. Про них можна думати, що вони померли і що вони живі, але вона повинна сподіватися, що вони живі. Не тільки та його дівчинка, але й мати тієї дівчинки, його дружина. Або його справжня дружина, як вона нещадно подумала про саму себе. «Так, я не винна. Ні в чому не винна, — згадала вона слова Капшріна. — А коли вона там не зосталася в живих, а померла, я справді ні в чому не винна. Ну що ж тоді, мені треба хотіти її смерті? Треба хотіти, щоб вона не врятувалася заради того, щоб я не була винна? А я зараз майже хочу цього. Бо я з ним. І хочу й далі бути з ним.