Костянтин Симонов - Останнє літо

— Тому, що так і є. Три місяці в тій відпустці пробула, якої на війні нікому не належить.

— Наче ти в цьому винна… Навіщо ти себе мучиш? Адже коли б…

Але Таня не дала йому договорити:

— Що «коли б»? Якби по-іншому — не тут би я тепер була б і не тебе няньчила б. — Вона сказала це майже дражливо і заразом пригорнула чоловікову голову до своїх грудей. Знову відірвавшись од нього, вона напівсиділа, прихилившись до стіни, поклавши за спину подушку. — Оце саме схоплювалася б годувати. У мене знаєш скільки молока було? Коли не треба, то воно буває!

І він згадав, як вона перед від’їздом говорила йому з тривогою: «А що, як у мене молока не буде? Єдине, чого боюся».

— Жінкою була б, з дитиною ночами сиділа б, а не майора, прогнавши подругу, приймала б, — сказала вона, не відпускаючи його голови.

— Що ти плетеш?

— Звісно, плету. Бо до одного себе приготувала, а все вийшло інакше. От і кидаюсь сама на себе. І на тебе теж. Ніби ти в чомусь винен!

— Ніхто ні в чому не винен.

— Звичайно, ніхто ні в чому не винен. Так найлегше думати, — сказала вона таким далеким і відчуженим голосом, немов у цю хвилину згадала щось зовсім інше, ніж усе те, про що вони говорили.

І він теж, мабуть, через цей її раптом відчужений голос подумав про інше.

— Коли з Павлом бачився перед від’їздом до Москви, дивилися з ним карту. Можливо, наша армія прямо на Гродно вийде…

— А я чомусь чим далі, то все більше вірю, що ти її знайдеш, — мовила Таня про дочку Синцова якось надто гарячково, ніби повинна була переконати його, що й справді вірить у це. — Знайдеш! Нічого з нею не сталося.

Він заговорив про свою дочку, тому що не боявся цієї теми. В останній раз вони розмовляли про це з Танею незадовго до її від’їзду: «Не бійся, що я тепер сама народжу, — жартувала вона тоді. — Ти не знаєш мене. На всіх вас трьох мене вистачить: і нагодую, і обшию, і на роботу не спізнюсь!»

Але зараз, заговоривши про дочку, він і сам був не радий, бо Таня ніяк не могла спинитися, все навіщось повторювала й повторювала своє: знайдеш, знайдеш! Ніби це її вже не стосувалося, а стосувалося тільки його.

— Не знайдеш, а знайдемо. Якщо знайдемо, — сказав він.

Вона нічого не відповіла.

— Мабуть, я даремно заговорив з тобою про це, — мовив він.

— Мабуть, — мов луна, озвалася вона й знов замовкла.

Він знав цю її звичку вперто мовчати, коли вона раптом отак зупинялась. Це означало, що вона може мовчати скільки завгодно. Потрібних слів не знаходить, а непотрібними відповідати не хоче.

Так і мовчали. Поки Таня не спитала:

— У Наді, там, у Москві, був?

— Був.

— Як у них тепер з Павлом?

— Не знаю. — Він ухилився від розмови. — Мене зустріла добре. Нагодувала і навіть ночувати залишала.

— Чому ж не лишився?

— До комендатури пішов, у мене вже там ліжко було.

— А ти міг би з нею? — раптом несподівано грубо спитала Таня, і це було несхоже на неї.

— При чому тут це?

— Ні при чому. А все-таки міг би?

— Не спадало на думку, — сказав він, збагнувши, що, мабуть, міг би, але це й справді не спадало йому на думку.

І згадав, як Надя прищикнула собі пальці шухлядою комода, коли хотіла дістати білизну для їхньої дівчинки, а він сказав: «Не треба, коли б біди не накликати!»

Те, що спитала Таня, було таке несхоже на неї, що він чекав продовження. Але вона більше про це не говорила. Помовчала й, скоряючись якомусь своєму ходові думок, ніби поминувши кілька запитань і відповідей, спитала:

— А мені ти віриш?

Чи вірить він їй? На неї можна було гніватись або не розуміти її, чому робить саме так, а не інакше, але не вірити їй не можна було. Було в ній щось таке, що виключало цю можливість. Та в них якось і не було таких розмов: вірю, не вірю! Досі принаймні.

— Потрібна відповідь? — сердито спитав він. — Чи обійдешся, що промовчу?

— Обійдусь.

— І за це спасибі.

— Тільки не сердься на мене, — винувато попросила вона.

Але навіть почувши цей тихий, винуватий голос, він усе одно сердивсь на неї, не розуміючи, що діється з нею; хотів спитати, але стримувався. Бо ж, мабуть, не можна запитувати жінку, з якою ти разом уперше після того, як вона втратила дитину, чому вона якась не така, якою була раніше.

— Не сердься на мене, добре? Поспи трошки, — говорила вона так само винувато й тихо. — Тобі так зручно? — Вона знову підіткнула за спиною подушку й переклала в себе на грудях чоловікову голову.

У вікно крізь мішковину цідилося тьмяне ранкове світло. Було вже пів на шосту, але по світлу відчувалося, що надворі немає сонця.