Костянтин Симонов - Останнє літо

— Ех ти, христосик! Не хотів, а пішов…

— І ти пішла б, коли б тобі сказали, що ти потрібна.

— Не пішла б, — сердито відповіла Таня.

Він був певен, що пішла б, але сперечатися не став.

— Ти мусиш піти від нього, таки мусиш.

— Я й піду. Настане затишшя після боїв — і піду.

— А коли це буде?

— Не знаю.

— От бачиш, нічого ти не знаєш… — насправді вона добре зрозуміла його, але причепилась до слова. — А ти зроби так, щоб він зараз тебе прогнав.

— Що значить — прогнав? Холуй я, чи що?

— Все одно хочу, щоб він тебе прогнав.

— Не прожене. Коли я роблю і робитиму все, на що здатний, не прожене.

— Невже він не бачить, що це зовсім не для тебе?

— Може, й побачив би в інший час, а зараз навряд. Зараз йому звикати замість мене до іншої людини вже немає коли. Знаєш, яка в нього робота?

— Я знаю, яка в тебе робота. Візьми, подай…

— Не зовсім так, — стримався він.

— Не зовсім, але так. Насправді так, — гірко прошепотіла вона.

І Синцов відчув, що вона ще вірить йому й розуміє, що він не міг у таку хвилину не піти в ад’ютанти до Серпіліна, не до когось взагалі, а саме до Серпіліна. Але вона не може пересилити себе — сердиться, тому що боїться приниження для нього.

Хто знає, може, вони все-таки посварилися б через це ад’ютантство, бо вона наговорила йому багато жахливих дурниць. Але вона шепотіла їх, припадаючи щокою до його грудей. Коли б вони одсунулись одне від одного, може, й посварилися б. А так — не могли. Вона сварилася з ним, а її тіло, що пригорталось до нього, промовляло, що воно не зможе й не захоче бути без нього.

У тому, як вона картала й умовляла його, була якась дивна жорстокість, ніби вона вже ніколи потім не зумів переконати його в тому, в чому не встигне переконати сьогодні.

Він подумав про це мигцем, бо ж безглуздо було про таке думати. Але все-таки подумав…

І раптом вона замовкла, ніби згадала щось інше, куди важливіше.

Замовкла й сказала вже не тим квапливим шепотінням, а тихо й спокійно:

— Ах, це зрештою твоє діло! Ким хочеш, тим і будь.

Словом, однаково.

— Чому однаково?

— А так, однаково, — повторила вона.

Його здивувало, що вона раптом втратила будь-який інтерес до того, що її тільки-но так дратувало. Але був радий, що вона замовкла, бо розмова безглузда: що б вона не казала, він не міг змінити свого рішення. В цьому й була його правота перед нею. Їй здавалося, ніби його може принизиш хтось інший, а для нього найголовнішим приниженням була б його власна неспромога додержати свого слова.

А потім Таня, вперше за всі ці години, відірвавшись од нього, лежачи на спині й заклавши за голову руки, раптом сказала:

— А я там, коли була зовсім слаба, в госпіталі, думала, що після всіх моїх страждань мені вже ніколи нічого не захочеться і ні з ким не буде добре.

— Що значить «ні з ким»? — мимоволі спитав він. Не в самій фразі, а в тому, як вона сказала це, було щось таке, що змусило його спитати.

— Ні з ким, — повторила вона. — Ні з тобою, ні з ким! Коли б ти покинув мене, а мені б довелося бути з кимось іншим… Ні з ким не було б добре.

— Чому ти думаєш про це?

Вона довго мовчала.

— Не знаю.

Він відчував, що вона сказала неправду. Аби тільки щось відповісти. Потім помовчала й сказала, ніби продовжуючи давно, мовчки, в думках своїх почату розповідь:

— І Кольку мого вбили.

Це здалося йому дивним: вона ніколи раніше не називала так яри ньому свого колишнього чоловіка…

— Взимку під Корсунем-Шевченківським… Отак і завжди медиків убивають. Коли німці прориваються з оточення, тоді найчастіше й убивають. Виходять з оточення, на наші госпіталі натрапляють — і вбивають…

— Хто тобі сказав про нього?

— Моя мама сказала. А їй дружина його сказала… І старий парторг помер, той, що мене тоді, в сорок третьому, на заводі зустрічав. Теж мама сказала, коли вже я видужувала. Навіть поплакали за ним з мамою — хороший був чоловік!

Вона сказала «старий парторг», як і раніше, не називаючи його на прізвище. І Синцов так і не дізнався, що в Ташкенті, на заводі, де в ливарні працювала Танина мама, прямо там же, на території, в заводському околодку, помер Малинін — людина, яка зробила для нього колись більше, ніж усі інші люди…

Таня сказала про парторга «поплакали за ним з мамою» так, ніби вона часто плакала, ніби це звичайнісінька для неї річ — плакати.

І Синцов подумав, що це, мабуть, зовсім різні для неї сльози: ті сльози, про які вона згадала, — жіночі сльози, їх жінки між собою і за сльози не вважають; а сльози при ньому, при мужчині, це інші — рідкісні, тяжкі сльози…