— Ех ти, христосик! Не хотів, а пішов…
— І ти пішла б, коли б тобі сказали, що ти потрібна.
— Не пішла б, — сердито відповіла Таня.
Він був певен, що пішла б, але сперечатися не став.
— Ти мусиш піти від нього, таки мусиш.
— Я й піду. Настане затишшя після боїв — і піду.
— А коли це буде?
— Не знаю.
— От бачиш, нічого ти не знаєш… — насправді вона добре зрозуміла його, але причепилась до слова. — А ти зроби так, щоб він зараз тебе прогнав.
— Що значить — прогнав? Холуй я, чи що?
— Все одно хочу, щоб він тебе прогнав.
— Не прожене. Коли я роблю і робитиму все, на що здатний, не прожене.
— Невже він не бачить, що це зовсім не для тебе?
— Може, й побачив би в інший час, а зараз навряд. Зараз йому звикати замість мене до іншої людини вже немає коли. Знаєш, яка в нього робота?
— Я знаю, яка в тебе робота. Візьми, подай…
— Не зовсім так, — стримався він.
— Не зовсім, але так. Насправді так, — гірко прошепотіла вона.
І Синцов відчув, що вона ще вірить йому й розуміє, що він не міг у таку хвилину не піти в ад’ютанти до Серпіліна, не до когось взагалі, а саме до Серпіліна. Але вона не може пересилити себе — сердиться, тому що боїться приниження для нього.
Хто знає, може, вони все-таки посварилися б через це ад’ютантство, бо вона наговорила йому багато жахливих дурниць. Але вона шепотіла їх, припадаючи щокою до його грудей. Коли б вони одсунулись одне від одного, може, й посварилися б. А так — не могли. Вона сварилася з ним, а її тіло, що пригорталось до нього, промовляло, що воно не зможе й не захоче бути без нього.
У тому, як вона картала й умовляла його, була якась дивна жорстокість, ніби вона вже ніколи потім не зумів переконати його в тому, в чому не встигне переконати сьогодні.
Він подумав про це мигцем, бо ж безглуздо було про таке думати. Але все-таки подумав…
І раптом вона замовкла, ніби згадала щось інше, куди важливіше.
Замовкла й сказала вже не тим квапливим шепотінням, а тихо й спокійно:
— Ах, це зрештою твоє діло! Ким хочеш, тим і будь.
Словом, однаково.
— Чому однаково?
— А так, однаково, — повторила вона.
Його здивувало, що вона раптом втратила будь-який інтерес до того, що її тільки-но так дратувало. Але був радий, що вона замовкла, бо розмова безглузда: що б вона не казала, він не міг змінити свого рішення. В цьому й була його правота перед нею. Їй здавалося, ніби його може принизиш хтось інший, а для нього найголовнішим приниженням була б його власна неспромога додержати свого слова.
А потім Таня, вперше за всі ці години, відірвавшись од нього, лежачи на спині й заклавши за голову руки, раптом сказала:
— А я там, коли була зовсім слаба, в госпіталі, думала, що після всіх моїх страждань мені вже ніколи нічого не захочеться і ні з ким не буде добре.
— Що значить «ні з ким»? — мимоволі спитав він. Не в самій фразі, а в тому, як вона сказала це, було щось таке, що змусило його спитати.
— Ні з ким, — повторила вона. — Ні з тобою, ні з ким! Коли б ти покинув мене, а мені б довелося бути з кимось іншим… Ні з ким не було б добре.
— Чому ти думаєш про це?
Вона довго мовчала.
— Не знаю.
Він відчував, що вона сказала неправду. Аби тільки щось відповісти. Потім помовчала й сказала, ніби продовжуючи давно, мовчки, в думках своїх почату розповідь:
— І Кольку мого вбили.
Це здалося йому дивним: вона ніколи раніше не називала так яри ньому свого колишнього чоловіка…
— Взимку під Корсунем-Шевченківським… Отак і завжди медиків убивають. Коли німці прориваються з оточення, тоді найчастіше й убивають. Виходять з оточення, на наші госпіталі натрапляють — і вбивають…
— Хто тобі сказав про нього?
— Моя мама сказала. А їй дружина його сказала… І старий парторг помер, той, що мене тоді, в сорок третьому, на заводі зустрічав. Теж мама сказала, коли вже я видужувала. Навіть поплакали за ним з мамою — хороший був чоловік!
Вона сказала «старий парторг», як і раніше, не називаючи його на прізвище. І Синцов так і не дізнався, що в Ташкенті, на заводі, де в ливарні працювала Танина мама, прямо там же, на території, в заводському околодку, помер Малинін — людина, яка зробила для нього колись більше, ніж усі інші люди…
Таня сказала про парторга «поплакали за ним з мамою» так, ніби вона часто плакала, ніби це звичайнісінька для неї річ — плакати.
І Синцов подумав, що це, мабуть, зовсім різні для неї сльози: ті сльози, про які вона згадала, — жіночі сльози, їх жінки між собою і за сльози не вважають; а сльози при ньому, при мужчині, це інші — рідкісні, тяжкі сльози…
Читать дальше