Костянтин Симонов - Останнє літо

Останнє метеозведення належало приносити о двадцять третій годині. Отже, відпустка на цілих десять годин!

Але Синцов, хоч і вражений був такою щедрістю, все-таки нагадав:

— Ви завтра о пів на шосту призначили виїзд у війська.

— Що я собі призначив — моє діло, — сказав Серпілін. — Треба буде виїхати — виїду без тебе.

Коли о двадцять третій Синцов приніс метеозведення і, виструнчившись перед Серпіліним, спитав: «Дозвольте відбути?» — Серпілін, підвівши на нього очі від карти, кілька секунд мовчки дивився так, ніби нараз йому позаздрив, і, нічого не сказавши, махнув рукою — відпустив.

Синцов сів у віліс, що вже стояв напоготові, й поїхав. Їхати було недалеко. Санвідділ армії разом з іншими відділами штабу тилу перейшов три доби тому туди, де стояв досі штаб армії. Синцов не тільки знав, куди їхати, але й знав, де там шукати Таню. Санвідділ розташувався в селі, в будинках, що ближче до лісу, — раніше там, недалеко від свого закопаного на узліссі вузла зв’язку, жили зв’язківці.

Де Таня, він уже довідався, а коли пощастить її побачити, до сьогоднішньої ночі так і не знав.

Спершу вона через свого начальника додзвонилась до чергового в оперативному відділі, переказала, що приїхала. Потім Синцов через дві доби — раніше не пощастило, — повернувшись уночі з передової, видзвонив її там, у санітарному відділі, чекав, приклавши трубку до вуха, поки сходять, розбудять, приведуть до телефону, і боявся, щоб хтось не перервав, не зайняв лінії. Потім трапилась нагода, і вона передала записку. Писала, що туди, де тепер перебуває він, її, мабуть, не пустять, і як важко вирватись йому до неї, теж розуміє…

Коли жінка розуміє, що ти й через мінне поле перебіг би — тільки б її побачити, але все одно не можеш, бо служба не дає, — таке розуміння на війні вже саме собою половина щастя. А коли ти все-таки вириваєшся до неї, до цієї жінки, і лічиш хвилини, що лишились до зустрічі, то якого тобі ще треба щастя?

Скільки б не думав досі Синцов про горе, яке спіткало Таню, побоюючись тих зовнішніх і внутрішніх змін, які могли в ній статися, все це зараз вилетіло в нього з голови, і він їхав до неї зовсім щасливий.

Він сподівався, що проскочить ці п’ятнадцять кілометрів за тридцять хвилин, щонайбільше за сорок. Але на дорогу він згаяв годину. В одному місці чекали, поки танки пройдуть, в іншому довелось об’їжджати, бо на тій ділянці, ще з минулої ночі, встановили односторонній рух у напрямі до фронту. Він знав про це, але, заклопотаний своїми думками, забув попередити водія.

Доїхавши до Аверовки, колишнього штабного села, і зупинивши віліс біля шлагбаума, — штаб тилу також установив тут свій шлагбаум, — Синцов пішов до третього від краю будинку. Тут, у самій хаті чи в прибудові, як написала вона в записці, жила тепер Таня.

Подумав: куди ж податись? Але пощастило! В темряві його з ганку покликав жіночий голос:

— Чи не Синцов?

— Я, — озвався Синцов, вдивляючись у темінь.

На сходинках ганку сиділа Зінаїда Сергіївна, чи просто Зінаїда, з якою Таня завжди старалась жити разом у будь-якому закутку, але вдвох, шануючи її чоловічу товариську вдачу й готовність, коли треба, виручити, піти кудись переночувати.

— Зразу побачила тебе, — сказала Зінаїда. — Довгий, тебе ні з ким не сплутаєш. Сідай, покуримо…

Синцов сів коло неї і в темряві потиснув її шорстку й широку чоловічу руку.

— Де Таня? — спитав він, уже розуміючи, що Тані тут нема; інакше Зінаїда не сказала б йому: «Сідай, покуримо». І тривожно подумав: «А раптом, як на зло, саме сьогодні заночувала в госпіталі…»

— Тут вона, — сказала Зінаїда. — Чергує по відділу.

О двадцять четвертій зміниться — прийде.

— Уже двадцять четверта.

— Почекаєш. Ти довше до неї не з’являвся.

Зінаїда давно звикла і до Тані, й до Синцова, і до того, що повинна допомагати їм своєю відсутністю.

Синцова вона звала на «ти» і розмовляла з ним поблажливо, як старша, хоч була молодша за нього.

— Кинув курити чи тютюну нема?

— Є. — Синцов витяг з планшета цигарку й прикурив.

Зінаїда перед тим, як дати йому прикурити, затяглась цигаркою, і при світлі цієї затяжки він побачив її обличчя з великими гарними губами й трохи приплющеним носом. Зінаїда була росіянка, але Таня за цей приплющений ніс називала її калмичкою.

— Чому не приїздив? — спитала Зінаїда. — Ми, жінки, цього не любимо. Тим більше після пологів… Як тільки дізнався, що повернулась, повинен був рачки прилізти!

— Коли б міг, приліз би.