Костянтин Симонов - Останнє літо

Синцов не розсердився на Зінаїду за її слова: знав, хоч би як вона сварилась, однак завжди все ладна зробити для нього, коли він з Танею. А була б Таня не з ним, а з кимось іншим, зробила б усе для іншого…

— Я їй так і пояснила, — сказала Зінаїда, — добре, коли не брешеш.

— Як Таня?

— Прийде — побачиш. Стільки терпів, ще потерпи.

Движок у нас після двадцять третьої лише штабові дав енергію. А свічку маємо. При свічці й побачиш яка.

— Піду водія відпущу, — встаючи, сказав Синцов.

— Переночувати можеш?

— Можу. Сьогодні дозволили.

— До котрої?

— О дев’ятій мушу повернутися.

— Ти диви! — Зінаїда зітхнула. — А в Тетяни підйом о шостій: о сьомій по нас машина вже прибуде, поїдемо в евакогоспіталь.

— Гаразд, знатиму.

Сказавши водієві, щоб їхав ночувати до себе в автороту і прибув сюди завтра о сьомій, Синцов повернувся, але Зінаїди на ганку вже не застав. «Мабуть, пішла в хату, метикує, як лишити нас удвох» — з вдячністю подумав він про Зінаїду, котра сама була жінка заміжня, але, як Таня казала, гнівалась за невірність на свого чоловіка? начальника госпіталю десь на іншому фронті, і хоч досі кохала його, але часом на зло йому крутила нещасливі романи. Свідком тих романів Синцов не був, а що всі вони нещасливі, чув від Тані — їй краще знати.

Він сидів на лавці й прислухався. В хаті панувала тиша. І на дорозі, там, звідки мала прийти Таня, теж нічого не було чути, лише десь далеко стукотів движок.

Йому захотілося поспішити їй назустріч, але він стримався. Після чергування могли вийти всі гуртом, а йому хотілося побачити Таню одну. Він був радий, що Зінаїда не сидить тут і не курить коло нього на ганку, а десь у хаті.

Як підійшла Таня, він не побачив, а почув. І навіть сам не зрозумів, що почув: чи незвичайну легкість її кроків по прибитій дощем пилюці, чи її швидке дихання на ходу. Невідомо, як усе це можна розпізнати здалеку, але він розпізнав. І коли вона підійшла ближче, був уже певен, що це вона.

Піднявши руки, міцно й боляче обхопивши його за шию, вона повисла на ньому всією своєю легкою вагою, знайомою і водночас забутою. Спочатку повисла, одірвавши ноги від землі, а потім, ставши навшпиньки, тяглась до нього і, нагнувши до себе голову, довго цілувала б губи.

Нарешті сказала перше за весь час слово «сядьмо» і стала штовхати його в груди, щоб він сів. Коли він сів, сама сіла поруч, не торкаючись до нього і затуливши обличчя долонями, раптом так жалібно заплакала, що в нього все перевернулось.

А коли він обняв її, скинула його руку й знов, уткнувшись обличчям у долоні, плакала. Потім схлипнула, перестала плакати і, знайшовши в темряві своєю рукою його руку, міцно стисла й сказала: «Не сердься».

Він не сердився і не міг сердитись. Він просто не знав, що з нею робити.

Усе ще міцно тримаючи його за руку, вона раптом сказала іншим, щасливим голосом, ніби й не плакала щойно:

— Яка радість, що ти на цілу ніч! Мені Зінаїда сказала. Я її зустріла. Побачила в неї ковдру через плече — і одразу зрозуміла, що ти приїхав.

Він сидів і чекав, може, вона все-таки спитає: чому не приїздив до неї раніше? Далеко від неї, там, у них на КП, можна було це пояснити і собі, і їй. А тут не поясниш. Але вона, напевно, сама це розуміла й сиділа мовчки, все ще тримаючи його за руку. А потім сказала не про нього, а про себе:

— Я розумію, ти сердишся на мене, що так довго не писала, так довго тебе мучила…

Він хотів перебити її, сказати, що не сердиться, але вона не дала йому нічого вимовити, а говорила сама:

— Я просто не могла тобі написати про це, не мала сил, так вірила, що вона житиме, що все минеться… Мені лікарі обіцяли. Обіцяли-обіцяли, обманювали, потім почали говорити, що якась інфекція в неї, тому не можна принести її до мене… А я все не здогадувалась, що вони дурять, тільки потім зрозуміла, що бояться за мене і тому брешуть. Ти не сердься, я сама довго не знала. А потім, коли дізналася, стало раптом так усе байдуже — подумала: вже не повернусь до тебе! Навіщо? А потім самій погіршало, мало не вмерла. А коли зосталася жити, то захотілось тебе побачити й пояснити, як усе було. Нехай навіть ти розсердишся, що не писала, нехай навіть поб’єш мене, тільки самій побачити б і все сказати…

Він знову спробував її спинити, говорив, що все розуміє… Але вона знов не дозволила, перебила:

— А потім, коли літак не вилетів, я навіть маму не сповістила, так і сиділа там на аеродромі, чекала ще п’ять днів. Спочатку погоди не було, потім людей багато — так і не взяли. Поки їхала поїздом, так хотіла тебе бачити, що навіть перехотіла десь по дорозі й знов захотіла…