Костянтин Симонов - Останнє літо

Вона в темряві всміхнулась, ще міцніше стиснула пальцями його руку й злегенька смикнула:

— Ходімо туди, до нас…

І вони пішли туди, до них. Через сіни, через кімнату, де спали й дихали уві сні, в якусь літню комірчину з другого боку хати, схожу на ті, які прибудовують інколи в селянських хатах для дачників. Це він побачив, уже коли вона засвітила ту саму свічку, про яку говорила Зінаїда.

Комірчина була малесенька, дощана, вся в щілинах, з вікном, запненим мішковиною.

На підлозі лежали речові мішки й стояли один на одному два знайомі чемодани — Танин і Зінаїдин. На чемоданах стояло дзеркальце — от і все жіноче багатство.

Під стіною тулився нашвидкуруч збитий тапчан, а на ньому — сінник, наполовину вкритий ковдрою, а наполовину нічим не вкритий, — мабуть, там лежала ковдра, яку забрала Зінаїда. Отже, вони спали вдвох на цьому сіннику.

Не обертаючись до Синцова, дивлячись у дзеркало й поправляючи волосся, Таня винувато сказала:

— Пробач, що такий свинушник, у нас ніколи такого не було. Три дні, як приїхали, — з ранку до ночі, з ранку до ночі… Тільки спали тут. Навіть нічого не прибрали.

Все ще не обертаючись до Синцова, вона підійшла до тапчана, відкинула з сінника ковдру, витягла з-під неї простирадло й підбила подушку. Ніби все це конче треба було зробити, перш ніж обернутись до нього.

— Зовсім себе занедбали, — сказала вона, нарешті обернувшись до Синцова.

Сказала про їхню неохайну комірчину, а не про себе, але вийшло так сумно, ніби й про себе також.

— Я вже змирилася, що не побачу тебе за ці дні. Ні, неправда. Просто боялася про це думати, не хотіла готуватися, щоб не наврочити. Тому все так…

Вона говорила, а він дивився на неї: навіть не схудла, а, навпаки, ніби встигла трошки поповніти за ці кілька днів на фронті. Дивився на її обличчя, яке майже не змінилось, хоч бринів на ньому якийсь не властивий їй розпач.

У неї було таке обличчя, ніби вона готувалася не до зустрічі з ним, а до прощання, таке обличчя, що він майже скрикнув:

— Та що з тобою?

— Нічого зі мною. — Вона кинулась йому на шию і нічого вже більш не говорила, мовчала.

Усе, що було потім, було мовчки й похапцем. Він відчув її нетерплячу квапливість і якусь безсоромну незвичну відвертість; її гарячковий потяг, що його вона не стримувала й не хотіла стримувати.

Він відчував це тим дужче, що сам, пам’ятаючи все, що з нею було, і знаючи себе й силу своєї туги за нею, наперед зарікся — не дозволить собі бути нетерплячим; думатиме про неї, а не про себе. Але її аж наче сердила та ніжність, з якою він ставився до неї. І коли він, усе ще не поступаючись перед її хапливістю, спитав пошепки: «А тобі все можна?» — вона нічого не відповіла вголос, а, пригортаючись до нього, сердито й швидко закивала, ніби образилась на нього, що він може в цю хвилину ще про щось питати в неї.

І він не зважився більше запитувати. Ні про те, як вона себе почуває, ні про те, що можна і чого не можна, — ні про що. Він зрозумів: вона не хоче ніяких запитань.

Хоче одного: відчувати, що вона жива й здорова і що йому добре з нею. І хоче цього з такою вимогливою силою, ніби старається щось довести собі, чи йому, чи обом разом…

Вона була якась шалена, жадібна, несхожа на себе і, анітрохи не приховуючи цього, поспішала вдовольнити всі свої бажання.

Потім, обнявши його, припала розпашілою щокою до його грудей і лаяла сердитим шепотом за те, що пішов у ад’ютанти до Серпіліна, раптом, з доброго дива, наче цю розмову не можна було відкласти, наче неодмінно зараз вона мусила сказати йому про це.

Він спершу не хотів відповідати. Гладив її по голові і мовчав. А вона, хоч і зрозуміла, що він поривається її зупинити, все-таки шепотіла своє:

— Ну навіщо, навіщо ти погодився?

А коли він відповів, що саме перед цим просився в Серпіліна в стрій і розповів, як їздив у полк до Ільїна, вона зашепотіла:

— Оце й треба було зробити! Я давно відчувала, що тобі це треба, тільки не говорила, бо не знала, чи можна. А коли це можна, як же ти погодився піти в ад’ютанти? Ти повинен був наполягти на своєму…

Він став пояснювати, що все одно наполягатиме на своєму, але зараз цього не можна, бо він потрібний Серпіліну — людині, якій зобов’язаний своїм поверненням до армії.

— Нічим ти нікому не зобов’язаний, — сказала вона і знов зашепотіла своє.:— Ну навіщо, навіщо ти погодився? — з таким докором, ніби його згода піти в ад'ютанти не в’язалася з її уявленнями про нього.

— Як ти не розумієш, — нарешті озвався він, — що я сам не хотів цього?