Костянтин Симонов - Останнє літо

Подивитися й подумати. А побіжно й поговорити. Коли приїжджаєш без почету, такі розмови більше дають, краще усвідомлюєш собі не тільки справжній настрій солдатів, а й їхню власну думку про ворога, яка склалася за триста метрів від нього, на відстані голосу.

Серпілін їхав і ніяк не міг забути розмови з Бойком.

Чому Бойко, виносивши ту саму ідею, що й ти, не подав цієї пропозиції фронтові раніше, поки виконував твої обов’язки?

Найпростіша відповідь — не хотів ризикувати, можна й по потилиці дістати!

Але, знаючи його, слід припустити інше: боявся рискнути не собою, а ідеєю. Коли щось за першим разом відкинуть, спробуй тоді висунути вдруге! Може, й хотів би висунути як своє власне, та втримався, поберіг ідею, щоб провести її в життя спільними зусиллями.

Приклавши в темряві руку до очей, Серпілін подивився на годинник, який подарувала йому Баранова, і подумав, що за кілька хвилин буде дві доби, як він знову в армії.

Поки їхав з Москви, непокоївся про себе — не про дух, а про плоть, — як витримає, чи не стане, відвикнувши, стомлюватись більше, ніж завжди. І ось уже дві доби, в які й спав по чотири години, і працював майже по двадцять, а нічого не болить, не ниє, не ламає, не нагадує про себе — ні голова, ні ключиця, ні давні рани. І втоми нема, навпаки, таке почуття, що гори зрушу!

Він згадав слова Баранової, що її існування на світі повинно допомагати, а не заважати йому на війні.

Мабуть, так і є. Але хоч би як хотілося бачити її, та коли є війна, то повинна бути й відстань. Він спробував уявити її собі десь тут, біля себе, щоб можна досягти не тільки в думках. І не зміг. Їй не було тут місця.

Серпілін напівобернувся на сидінні і за звичкою мало не покликав: «Євстигнєєв!» — хоч знав, що там, ззаду, у вілісі вже сидить не Євстигнєєв, а Синцов.

— Як ти там, не спиш?

— Не сплю, товаришу командуючий.

— Забув удень спитати — дружину свою зустрів?

— Ні, видно, ще не доїхала до армії, в дорозі…

— Коли приїде — доповіси.

— Слухаюсь, товаришу командуючий.

— Може, посаду легшу їй підшукаємо, коли ще слаба.

Нас, чоловіків, у армії он скільки, а таких жінок, як твоя дружина…

Серпілін не договорив: з теплотою, що хлюпнула в душу, згадав, як тоді, в оточенні, після смерті Зайчикова йшов, спираючись на її плече.

— Із спостережного пункту на світанку той брід через річку Проню побачиш, де в сорок першому році переходили в ніч з першого на друге серпня. Дні стояли сухі, і води було мало. Зараз куди більше. Разом подивимось — перевірю, яка в тебе зорова пам’ять.

Гудков поїхав повільніше.

— Правильно робите, — обернувся до нього Серпілін. — Зараз буде поворот. Удруге не проскочите, як учора вдень проскочили!

Відпустку для побачення з дружиною Синцов дістав, коли вже й не сподівався, — майже напередодні наступу.

Вони поверталися з Серпіліним увечері після поїздки у війська. Мрячив дощик. Серпілін, як виїхали з передової, за всю дорогу не сказав жодного слова. Сидів спереду й думав; і Синцов непомітно для себе задрімав на задньому сидінні віліса, тримаючись здоровою рукою за перечку тенту. Два тижні незвичної ад’ютантської служби виснажили його понад усяке сподівання. Він і крізь сон усвідомлював, що вони продовжують їхати, і щось плутане, уривчасте миготіло в думках разом з дорогою.

— Як дружина? Невже все ще не прибула? — пролунав з переднього сидіння голос Серпіліна.

— Прибула, — стрепенувшись і прокинувшись, сказав Синцов.

— Коли ж? Пригадую, тиждень тому тебе питав.

— На другий день після того й прибула.

— Довго добиралась. Казав, що літаком обіцяла.

Синцову довелося пояснити, що Тані не пощастило вилетіти з Ташкента літаком. Їхала поїздом до Москви, потім до Смоленська, потім на попутних автомашинах до штабу фронту, і звідти до армії.

— Мусиш доповісти, що дружина приїхала.

— Не до моїх доповідей вам було, товаришу командуючий.

— Чи зустрічались за ці дні?

Навіщо питати, коли Синцов щодня, з підйому до відбою, був невідступно з ним, та й уночі не дозволив би собі відлучитися не доповівши. Але хто знає, може, Серпілін подумав інакше.

— Поки що ні, — сказав Синцов. — Тільки по телефону.

— А де ж вона тепер?

— Як і раніше, в еваковідділенні. Їздить по госпіталях, готується до прийому поранених.

— Хоч і їздить, але ж ночувати кудись повертається? Як тільки принесеш мені метеозведення, бери запасний віліс і поїдь до неї. Пізніше часу не буде зовсім. Дозволяю повернутись рівно о дев’ятій.