Костянтин Симонов - Останнє літо

— Тільки цього бракувало, він ще й літає! Скажи йому, хай завтра не ховається, хочу на нього в натурі подивитись, який він тепер є. — Батюк підвівся.

Коли б він міг пересилити свою вдачу, то, мабуть, сказав би Захарову: «Не ображайся, Костянтине Прокоповичу, даремно я з тобою так…» Але пересилити свою вдачу він не міг і тому, прощаючись, тільки трохи міцніше потис руку Захарову, а Серпіліну сказав:

— Твій сусід, зваживши на мій дзвінок, гадаю, заперечувати не стане…

Хоч Батюкові вже також треба було рушати, і, щоб пересікти вулицю, яка відділяла його будинок від будинку начальника штабу, він міг би вийти разом з Серпіліним і Захаровим, однак лишився ще на хвилинку в себе; не хотів, щоб подумали, ніби він вийшов з дому проводжати своїх підлеглих. Взагалі Батюк не дуже полюбляв субординацію, але після того, як став командувати фронтом, ні на мить не забував про своє нове становище.

Він затримався на хвилину, і на столі, як навмисне, задзеленчав телефон. Батюк підняв трубку:

— Перший слухає.

— Здрастуйте, говорить Львов. Ви мені дзвонили?

— Дзвонив. Прибув представлятися Серпілін. Хотів прийняти його разом з вами…

— А де він? У вас?

— Уже поїхав. — Батюк був задоволений, що Львов подзвонив йому сам, проковтнув учорашню пілюлю.

— Більш нічого у вас немає до мене? — спитав Львов.

— Поки що нема.

— Я буду в себе. — Львов перший поклав трубку.

«Мало все-таки спить, — подумав Батюк про Львова, — о шостій ліг, тепер тільки десята…»

Батюк надів кашкета, вже хотів іти, та знову задзеленчав телефон. На цей раз дзвонив начальник штабу фронту.

— Іване Капітоновичу, п’ять на одинадцяту. Як накажете? Може, мені до вас прийти?

— Сам іду. — Батюк поклав трубку.

«П’ять на одинадцяту! Теж чоловік з характером, нагадує, щоб не спізнився. Кругом у всіх характери…»

Він подумав про Серпіліна, що і в цього характер не з легких, але хоч наперед відомий. Знаєш, чого від нього можна ждати і чого не можна. Можна ждати намагання зробити по-своєму, але не можна ждати обману. І добре, що людина з таким, досить зрозумілим йому характером стоїть у нього на напрямі головного удару.

Батюк радів, що завтра поїде в свою колишню армію.

Він радів, що саме вона мала завдати головного удару в тому першому наступі, який він проводив у ролі командуючого фронтом. Батюк її формував, він з нею починав у найтяжчий час. І в усьому тому, що вона тепер здійснить, є частка його заслуг не тільки нинішніх, а й минулих: їх теж з історії не викреслиш.

— Що будемо робити? — спитав Серпілін у Захарова, коли вони, вийшовши від Батюка, попростували вулицею до своїх машин, що стояли за рогом. — Коли прямо в Дятьково, — Серпілін відкрив планшет і поглянув на карту, щонайбільше п’ятдесят хвилин, з запасом — година. А попереду — ще півтори години. Поїдемо, виберемо по дорозі місце, сядемо під ялиною і все обговоримо. Є про що поговорити.

— Обговорити згоден, — сказав Захаров. — Але до сусіда з тобою не поїду. Навіщо мені біля вас стовбичити? Поїду тим часом до начальника Політуправління фронту, це мені справді потрібно. До розвилки поїдемо разом, там посидимо, а потім — ти праворуч, я ліворуч. Згоден?

— Давай тепер моєю, — сказав Серпілін, коли вони підійшли до вілісів, що стояли в затінку будинків; сюди вони їхали вілісом Захарова.

Захаров сів позаду, і віліс рушив. Другий пішов слідом.

Поки їхали, розмовляли про те, про що вважали за можливе говорити при водієві Серпіліна — Гудкові. При ньому можна було розмовляти на всі теми, крім тих, на які ні при кому не дозволено.

— Забув, ще дорогою сюди хотів тебе спитати: чого без ад’ютанта поїхав? Уже відпустив? — спитав Захаров про Євстигнєєва.

— Попрощалися вранці. Пішов у сто одинадцяту. Беру замість нього Синцова.

— Це добре, — сказав Захаров, — якщо його рука тебе не бентежить.

— Мене не бентежить. Не в носильники беру. Він, до речі, з цією своєю рукою, виявляється, навіть машину водить.

— Євстигнєєв дуже переживає?

— Сам за нього переживаю. А що, як, бува, вб’ють! Невістка вдруге вдовою стане, а онука вдруге сиротою… А що вдієш?

— А може, обмине його ся чаша, — сказав Захаров. — Втрати, треба сподіватись, будуть не ті, що раніш. Їхали з тобою сюди ранком, і знов їдемо, і ні разу на небо не глянули. А пам’ятаєш, як було? Скільки разів за цей час з машини вискакували б…

Праворуч до самої дороги спускалось ялинове узлісся; попереду видніла розвилка, біля якої треба було роз’їжджатися.