Костянтин Симонов - Останнє літо

— Він як раз там, де тобі треба, — в лівофланговій дивізії, в триста п’ятій, командний пункт — гай, на південь від Дятькова. — Батюк поклав трубку. — Обідати не запрошую. Ще рано — вам ніколи, та й у мене робота.

Завтра у вас у корпусі або в дивізії пообідаємо, якщо нагодуєте. Приїду прямо зранку, на дев’яту.

— Дозвольте… — Серпілін підвівся, подумав, що розмову закінчено і треба прощатися.

Але Батюк затримав його:

— Зажди. Мені о десятій рівно до начальника штабу йти працювати; ще дванадцять хвилин можемо поговорити на вільні теми. «Он як, — подумав Серпілін. — Раніше такого не було. Зручно чи не зручно для справи, а вважав, що всі йти і всі тягти повинні тільки до нього, коли він перший. Це новина!»

— Був учора у вашого сусіда зліва, дав йому прочухана, — сказав Батюк. — А знаєте за що? По тилах у нього проїхав — кругом медалі блищать! Чим од війни далі — тим більше! А коли в двох його полках людей вишикував, бачу, в усьому строю ні в солдатів, ні в сержантів нагород нема. На двадцять чоловік — одна! Я й запитав, виявляється, багато з них давно воюють! А чому нагород немає — річ ясна: здебільшого госпіталі стали на перешкоді! В госпіталі нагорода не кожного офіцера наздожене, а що вже говорити про солдата! Але… — Батюк раптом, може, навіть непомітно для себе, так підняв голос на цьому «але», що Серпілін зрозумів, як він учора шпетив сусіда зліва. — А тут час був! Тут уже другий місяць стоїмо! Про себе, звісно, не забули, подань про нагородження цілі гори понаписували! А солдат мовчить, світла не застує! Де там про його нагороду згадати! — Батюк подивився на Серпіліна і, все ще збуджений після вчорашнього, голосно, з погрозою сказав — Завтра по твоїх полках поїду… Дивись! Якщо і в тебе так — при всіх присоромлю!

— Може, і в нас є недогляди, — спокійно відповів Серпілін, а сам подумав, що, мабуть, таки є. — Будемо виправляти.

Батюк сердито подивився на нього, але згадав, що Серпілін тільки-но повернувся до армії.

— З тебе нічого не візьмеш. Ти сам з госпіталю, — миролюбно сказав Батюк, замість того щоб піднести голос, як мав намір зробити. — Але ти ж був тут, — обернувся він до Захарова, — тебе й спитають. Якщо така сама картина, як у сусіда, — перепаде тобі на горіхи! І дивись: після мого попередження очей не замилюй, хто з медалями — тих уперед! Мене не обдуриш!

— Оце вже ви даремно, Іване Капітоновичу, — озвався Захаров.

— Даремно чи не даремно, а попереджаю.

— А я кажу, це ви даремно, Іване Капітоновичу, — повторив Захаров у межах дозволеного, але все-таки досить відчутно для Батюка підняв голос.

— А ти тепер менше говори, а більше слухай, — сказав Батюк.

Мабуть, слово «тепер» прохопилося ненароком. Просто він згадав, як Захаров раніше в армії, в їхніх суперечках, бувало, і наполягав на своєму, і лишався при своїй думці.

Слово «тепер» означало, що тепер цього не буде, бо тепер їхнє обопільне становище не порівняти з колишнім.

І все ж кидати це слово було не слід! Батюк це відчув з тієї тиші, що запала в кімнаті, і по очах Серпіліна. Міг би, звичайно, і приховати своє невдоволення! Але не приховав, не захотів.

— А ти теж добрий, — звернувшись до Серпіліна, щоб якось порушити прикре мовчання, заговорив Батюк про те, про що сьогодні говорити наміру не мав. — Переглядав я список керівних кадрів, дивлюсь, кого ж він собі в заступники взяв! Генерала Кузьмича! Вибрав собі, розумієш, заступника, не міг знайти молодшого та грамотнішого. Думаєш, коли нема куди його на війні подіти, то треба брати до себе.

— Нічого, він нам справи не зіпсує, — сказав Серпілін.

— Коли вже дали йому на старість генерал-лейтенанта, то й послали б командувати суворовським училищем! Саме для нього посада. І рештки здоров’я там зберіг би! А то знову на фронт поліз, розумієш, і знову, як на гріх, у мене опинився.

— Практично все-таки в мене, — не стримався Серпілін.

— Він у тебе, а ти в мене.

Серпілін хотів був сказати, що незалежно від розбіжності їхніх думок про Кузьмича заступник командуючого особливої погоди в армії все-таки не робить, але вчасно згадав, що Батюк ще недавно сам сидів на такій же посаді, тільки в фронтовому масштабі, і, чого доброго, міг подумати, що натякає на нього.

— А як його здоров’я? Підставки тримають? — спитав Батюк уже лагідніше, бо Серпілін мовчав, а мовчання найчастіше здавалось йому знаком згоди.

— Почуває себе непогано, — відповів Серпілін. — Крім інших обов’язків, доручили йому нагляд за оперативним маскуванням. Сам літає, дивиться згори, як воно з погляду німців, чи не видно в нас чого, чи немає порушень. Уже дванадцять годин налітав. Учора доповідав.