Костянтин Симонов - Останнє літо

— Зверніть набік, Гудков! — звелів Серпілін. — Тут сухо.

Машина з’їхала з дороги й зупинилась. Серпілін і Захаров пішли до узлісся.

— Товаришу командуючий, може, плащ-палатки дати? — гукнув навздогін Гудков.

Серпілін озирнувся:

— Боязно: ляжеш та й заснеш. Не доспав сьогодні… Гаразд, давайте.

Гудков приніс їм дві плащ-палатки й розстелив під ялиною. Серпілін ліг, спершись на руку, а Захаров не лягав, сів на посірілий від дощів, старий, але ще міцний пеньок і, всміхаючись, вдав, наче підсік і тягне з води рибу. І це було так схоже, що Серпілін теж усміхнувся.

— Уже й не пригадую, коли рибалив, — сказав Захаров. — Ось до чого війна людей доводить. Зовсім у кам’яний вік відкинула — рибу гранатами глушимо, мов якісь печерні люди — камінням.

Він охоче заговорив про інше, бо здогадувався, про що його зараз спитає Серпілін, і не був з цього радий.

— Коли одержав у Архангельському твого листа, — мовив Серпілін, — зрозумів: обстановка вимагає якнайшвидше повернутися. А тепер бачу, що не просто обстановка вимагала, а хмари над головою були, а може, й лишилися.

— Про що ти говориш, про які хмари?

Серпілін подивився на Захарова і з певністю подумав, що той хоч і з добрими намірами, а лукавить. Буває з ним і таке.

— Учора Григорій Герасимович Бойко, хоч який він небалакучий, а все-таки знайшов за потрібне сказати мені, що десять днів тому Львов запросив його до себе й годину розпитував, який я є, який стан мого здоров’я й духу.

— Спитав, то й спитав. Таке його діло — знати кадри. Я, наприклад, на це не дуже зважав би.

— Ти не зважав би, а Бойко зважив, і правильно зробив. І все-таки про це сказав мені, і теж правильно зробив. А сьогодні з’ясовується, що командуючий фронтом, очевидно, тому ж таки Львову пояснював, що я ще здатний командувати армією, не три чисниці мені до смерті. Тепер я й твого листа заднім числом по-іншому читаю. В листі не міг написати, я згодний. Але чому, коли я приїхав, не виклав усього, що знаєш?

«Ех, Федоре Федоровичу, дуже багато ти від мене захотів! — подумав Захаров, дивлячись на Серпіліна й згадуючи свою розмову з Львовим. — Дуже багато довелося б розповідати, коли б усе підряд. А тобі треба до наступу готуватись, а через два чи три тижні сто тисяч чоловік у бій вводити. І не час відвертати увагу від усього цього, вдаючись до спогадів про товариша Львова і про хмари над головою».

Подумав, а вголос тільки спитав:

— Віриш мені?

— Дурне запитання, пробач.

— Пробачаю. А коли дурне, скажу тобі коротко: хмари над головою якщо й були, — їх уже немає. А все наше життя — там. — Він махнув рукою в напрямі до передової. — А що Бойко навіть з добрих міркувань про це сміття тобі розповів, не бачу нічого хорошого. Краще б мені розповів. Од мене далі не пішло б.

— А чого ж у піжмурки грати?

— А я, коли треба діло робити, в піжмурки не граю, — сказав Захаров. — І коли скінчено, не повертаюсь. А якщо мене хто не любить, але при всьому бажанні зробити нічого зі мною не може, мені від цього жити веселіше! Чого й тобі бажаю!

— Гаразд. Проведемо операцію, а після неї, живі будемо, поговоримо.

— А ще краще б — після Берліна, — всміхнувся Захаров.

Серпілін нічого не відповів, підвівся з плащ-палатки й прислухався до тиші; десь далеко-далеко сунув чи то танк, чи гусеничний трактор.

— А літо зараз саме в розповні, — сказав Серпілін і, маючи на думці війну, додав — Вважай, уже четверте…

Підійшов Гудков, забрав плащ-палатки й поніс їх до машини.

— Що думаєш про Батюка? — спитав Захаров.

Серпілін відповів не зразу, згадав не тільки сьогоднішню розмову з Батюком, а ще й ту, першу, в Архангельському, яка змусила відчути в Батюкові щось нове, досі незнайоме, що виросло в ньому на війні і разом з війною.

— Думаю, трудно йому зараз. Але намагається бути на висоті свого нового становища.

— Не витриманий він усе-таки чоловік, — сказав Захаров. — Боюсь, щоб не зривався, коли щось не так піде.

— Поживемо — побачимо. Тим паче, що й від нас залежить, як воно все піде.

Серпілін поїхав перший, а Захаров з хвилину постояв біля свого віліса, він не сідав, а все ще дивився вслід Серпіліну. «Запав тепер йому в душу Львові Розсердився, що я не розповів йому всього докладно. А навіщо йому розповідати? От начальникові Політуправління фронту як давньому другові розповісти про свою розмову зі Львовим — це треба! І самому просвітитися: чого мені далі ждати, коли прийняв вогонь на себе… Чи не надто високої думки товариш Львов про свою власну персону? Мабуть, сам вважає, що після того, як там, у Москві, в ПУРі уже не він головний, то всі політпрацівники в усій армії вже не ті! Всі без нього стали гірше працювати! Все тепер не так, як при ньому!»