Лусі Мод Монтгомері - Джейн з Ліхтарного Пагорба

Однак насправді вона з ледь стримуваною гордістю сказала:

— Як тобі чай, тату?

На незасланій білій підлозі танцювали сонячні промені. Зі східного вікна видно було кленовий гай, з північного — Затоку, ставок і дюни, а із західного — гавань. Віяли вітри солоних морів. У вечірньому повітрі ширяли ластівки. Все, на що вона дивилася, належало їм обом, — їй і татові. Вона була господинею цього дому, — і ніхто не смів це заперечити. Могла тут робити все, що заманеться, і ні перед ким не виправдовуватися. Згадка про ту першу трапезу з татом у будинку тітоньки Матильди Джолі зосталася для неї як те прекрасне, що полонить нас назавжди [18] a thing of beauty and a joy for ever — цитата з поеми Дж. Кітса «Ендиміон» (переклад Віктора Марача — «Прекрасне полонить нас назавжди»). Дослівно «гарна річ — радість назавжди». . А тато був такий веселий! Розмовляв з нею, як із дорослою. Джейн жаліла всіх, хто не мав батька…

Тато хотів допомогти їй помити посуд, але Джейн не дозволила. Хіба вона тут не господиня? Знала, як Мері мила посуд. Завжди хотіла мити посуд, … адже так весело робити брудні тарілки чистими. Тато купив мийницю для посуду, але ніхто з них не подумав про кухонні ганчірки або рушники Джейн взяла дві нові сорочечки зі свого чемодана і розрізала їх.

Коли сонце сідало, Джейн із татом пішли до морського берега…, як вони це робили майже щоночі у те чародійське літо. Вздовж звивистої лінії сріблястого піску прокотилася срібляста звивиста хвиля. Повз смугу покритих присмерком дюн пропливав ледь помітний корабель під білими вітрилами. Обертовий ліхтар по той бік протоки підморгував їй. Великий золотисто-пурпуровий мис вибігав їй назустріч. При заході сонця мис ставав для Джейн місцем містерії. Що там за ним? «Казкові і забуті вже краї [19] В оригіналі Magic seas in fairylands forlorn? Дещо змінена цитата з твору Джона Кітса «Ода солов’ю». Charmed magic casements, opening on the foam Of perilous seas in fairy lands forlorn. »? Джейн не могла згадати, де вона чула або читала цю фразу, але раптом ті слова ожили для неї.

Тато смоктав люлечку…, він називав її «Старою Неприятелькою»… і нічого не казав. Джейн сиділа поруч із ним, у тіні остова старого корабля, і теж нічого не казала. Не було жодної потреби щось казати.

Повернувшись додому, вони виявили, що, хоч тато купив три гасові лампи, то забув купити для них гасу чи бензину.

— Ну що ж, один раз ляжемо спати напотемки.

В цьому не було потреби. Невтомна Джейн згадала, що у шухляді шафи вона бачила стару лойову свічку. Розрізала її надвоє, вставила у шийки двох старих скляних пляшок, теж урятованих із шафи, і чого більше хотіти?

Джейн оглянула свою кімнатку і її серце сповнилося втіхою. Поки що тут стояло лише старосвітське дерев’яне ліжко і маленький столик біля нього, стеля була у патьоках, а підлога трохи нерівною. Але це була перша її власна кімната, де в неї ніколи не буде відчуття, наче хтось зазирає крізь замкову шпарину. Вона роздяглася, задмухала свічку і виглянула у вікно з якого майже могла доторкнутися вершини стрімкого пагорба. Місяць зійшов і чинив свої звичайні чари, наповнюючи ландшафт магією. За милю звідси світилися вогні у сільці з назвою Ліхтарний Кут. Праворуч од вікна юна берізка, здається, намагалася стати навшпиньки і заглянути за пагорб. Між папоротями рухалися м’які оксамитові тіні.

— Я уявлятиму собі, що це магічне вікно, — думала Джейн, — і колись, виглянувши з нього, я побачу щось дивовижне. Я побачу, як мама йде дорогою, шукаючи світло Ліхтарного Пагорба.

Тато вибрав добрий матрац, а Джейн була страшенно втомлена після того напруженого дня. Але як добре було лежати у цьому вигідному дерев’яному ліжечку, — ні Джейн, ні Джиммі Джони не знали, що якийсь колекціонер пропонував тітоньці Матильді п’ятдесят доларів за це ліжко, — і дивитися на місячне сяйво, — як воно відбиває на стіні березове листя, — і знати, що тато отут близенько, за невеличкою «площадкою», а надворі вільні пагорби та широкі розлогі лани, і можна побігти туди, як захочеш, і ніхто не сміє тебе лякати, що тут ялинові пустків’я та тінисті піщані дюни замість залізної огорожі і зачиненої брами.

Як тихо було, — не сигналять автомобілі, не засліплюють фари. Джейн відкрила вікно, — і приплив запах папороті. Дивним м’яким далеким звуком-стогоном озвалося море. Ніч, здавалося, була заповнена тим звуком. І Джейн його почула, і щось глибоко сховане у ній відгукнулося, — чи то тужно, чи захоплено. Чому озивається море? За чим воно сумує?