Лусі Мод Монтгомері - Блакитний Замок

Якби не те, що певного травневого ранку дощило, усе життя Валансі Стірлінг склалося б інакше. Вона з рештою родини пішла б на пікнік з нагоди річниці заручин тітки Веллінгтон, а доктор Трент виїхав би до Монреалю. Однак задощило — і тому трапилося те, про що ви почуєте.

Валансі прокинулася рано, у безнадійну, безживну годину саме перед світанком. Спалося їй погано. Тяжко добре спати, якщо тобі має виповнитися двадцять дев’ять літ, а ти незаміжня, притому належиш до суспільного прошарку, де заміж не виходять лише ті, що попросту не можуть знайти чоловіка.

Дірвуд і всі Стірлінги давно вже визнали Валансі безнадійною старою панною. Але сама Валансі все ще не відмовилася від жалісної, маленької, соромливої надії, що Кохання з’явиться на її дорозі. Ніколи аж до цього мокрого гнітючого ранку, коли вона усвідомила, що їй двадцять дев’ять, а жоден чоловік ще їй не освідчився.

Ах, ЦЕ дошкуляло найбільше. Валансі не заперечувала проти того, щоб зостатися незаміжньою. Врешті, це не так страшно, як шлюб з кимось таким, як дядько Веллінгтон, чи дядько Бенджамін, чи навіть дядько Герберт. Але боліло їй те, що вона ніколи не мала шансу стати кимось іншим, окрім як старою панною. Ніхто її не запрагнув.

Сльози напливали їй до очей, коли вона самотньо лежала в ледь сіріючій темряві. Не сміла виплакатися так сильно, як їй того хотілося. Були на те дві причини. Боялася, що плач може викликати новий приступ болю серця, як той, що трапився, коли вона лягала до ліжка, і був сильнішим, ніж досі. А ще не хотіла, щоб мати під час сніданку побачила її почервонілі очі й випитувала про причини цього з настирливістю комариного дзижчання.

«Припустімо, — думала Валансі з понурою усмішкою, — я скажу їй чисту правду. Плачу, бо не можу вийти заміж. Як обуриться мама, хоча постійно соромиться того, що її донька — стара панна.»

Але, звісно ж, все мусило бути згідно з правилами пристойності. «НЕСКРОМНО, — Валансі наче чула диктаторський голос матері, — думати про ЧОЛОВІКІВ».

На саму думку про міну матері Валансі пирснула від сміху — вона мала чимале почуття гумору, хоча ніхто з її родини про це не підозрював. Як по правді, то Валансі мала чимало такого, про що ніхто не підозрював. Але цей її сміх не був справді радісним. І от вона лежала, скоцюрбившись, прислухаючись до шуму дощу надворі і з хворобливою відразою приглядаючись, як холодний нещадний світанок вповзає до її незатишної бридкої кімнати.

Бридоту цієї кімнати вона знала напам’ять і щиро її ненавиділа. Огиду викликали в неї жовто фарбована підлога, «гачкований» килимок біля ліжка з гротескним «вигачкуваним» зображенням собаки, який вітав оскалом кожне її пробудження, облізлі темно-червоні шпалери, полупана стеля у затьоках і тріщинах; маленький пощерблений умивальник; занавіска з коричневого паперу в лілові рожі; подряпане і поплямлене старе дзеркало, що спиралося на убогий туалетний столик; банку якоїсь бовтанки, гордо званої potpourri [1] Рotpourri — ароматична суміш , приготовану матір’ю в часі її міфічного медового місяця; обклеєну мушлями шкатулку з відбитим кутиком, зроблену кузиною Стіклс під час її не менш міфічної юності; подушечку, вишиту бісером, половина якого відпала; тверде жовте крісло; гасло «відійшли, але не забуті», вишите кольоровими нитками довкола старечого обличчя прабабки Стірлінг на фотографії, та інші портрети старих родичів, давно вигнані з нижніх покоїв. Лише на двох були не родичі. Одна зображала мале цуценя, що сиділо під дощем біля порогу. Цей олеодрук завжди робив Валансі нещасною. Чому бідолашне цуценя мокне під дощем? Чому НІХТО не відкриє дверей і не впустить його?

На іншій, доволі вже витертій гравюрі, яку колись тітка Веллінгтон щедро подарувала Валансі на її десяті уродини, спускалася сходами королева Луїза. Дев’ятнадцять років Валансі дивилася на цю гравюру і зненавиділа вродливу, самовпевнену, самовдоволену королеву Луїзу. Але вона не сміла позбутися її. Мати і кузина Стіклс були б вражені цим до глибини душі, або ж, як непоштиво висловилася подумки Валансі, грець би їх побив.

Звісно ж, інші кімнати в їхньому домі теж були огидними. Але внизу ще виглядали сяк-так пристойно. Шкода, однак, було грошей на кімнати, яких і так ніхто чужий не бачив. Валансі інколи здавалося, що вона могла б якось прикрасити свій покоїк і без грошей, лишень би їй це дозволили. Однак мати відхиляла кожну боязку пропозицію і Валансі не наполягала. Валансі ніколи не наполягала. Вона боялася. Її мати не терпіла найменшого опору. Вирішивши, що її зневажено, місіс Фредерік кілька днів ходила б набурмосена з міною ображеної герцогині.