Ернест Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 2

У приміщенні станції сиділи п'ять повій, що дожидали поїзда, шестеро білих чоловіків та четверо індіанців. Там було тісно, гаряче від груби й повно чаду. Коли ми зайшли, ніхто не розмовляв, і віконечко каси було закрите.

— А двері хто зачинятиме? — обізвався чийсь голос.

Я подивився, хто це сказав. То був один із білих. Одягом він не різнився від інших — шкіряні штани, груба картата сорочка, гумові чоботи лісоруба, — але був без шапки, обличчя мав незасмагле, а руки тендітні й білі.

— Ну, може, зачините все-таки?

— А чого ж, — відповів я і причинив двері.

— Дякую, — сказав він.

Чолов'яга, що сидів поряд, пирхнув.

— Ти мав коли справи з кухарем? — звернувся він до мене.

— Ні.

— То можеш побалакати ось із ним. — І повів очима на першого. — Він це полюбляє.

Кухар міцно стулив губи й відвернувся.

— Він мастить руки лимонним соком, — сказав той самий чоловік. — А щоб помив посуд, нічого й думати. Бачиш, які вони в нього білі?

Одна повія голосно засміялась. Уперше в житті я бачив таку гладку повію, та й просто таку гладку жінку. А сукня на ній була з того шовку, що міниться барвами. Були там ще дві дуже гладкі повії, майже такі, як вона, але ця, гладенна, важила Щонайменше дев'ять пудів. Хоча б хто її побачив, то не повірив би власним очам. І на всіх трьох були сукні з отого мінливого Шовку. Вони сиділи поряд на лаві, мов три гори. Інші дві були звичайнісінькі на вигляд повії — фарбовані перекисом блондинки.

— Ви тільки погляньте на його руки, — сказав той самий чолов’яга й кивнув головою на кухаря.

Гладенна повія знову засміялася, аж сколихнувшись усім тілом.

Кухар обернувся і різко мовив до неї:

— Замовкни ти, бісове одоробло.

А вона й далі сміялася, вся колихаючись.

— Ой боже, — проказала вона. Голос у неї був приємний. — Ой боженьку ж ти мій…

Дві інші гладухи сиділи мовчки, незворушно, і здавалося, що вони несповна розуму, але вони теж були гладенні — хіба що трохи не такі, як та найгладша. Кожна з них напевне заважила б далеко за шість пудів. Дві фарбовані трималися статечно.

Крім кухаря й того чолов'яги, що розказував про нього, там були ще два лісоруби — один з цікавістю прислухався до розмови, але сам заговорити не наважувався, а другий, здавалося, чекав нагоди й собі докинути слівце, — та ще два шведи. На краю лави сиділо двоє індіанців, а один стояв, прихилившись до стіни.

Той, що чекав нагоди пристати до розмови, пошепки сказав мені:

— Мабуть, ото так, наче залазиш на копицю сіна.

Я засміявся і переказав його слова Томмі.

— Побий мене сила божа, коли я ще десь бачив таке, — мовив він. — Ти поглянь на цю трійцю.

Потім озвався кухар:

— А скільки вам років, хлопці?

— Мені дев'яносто шість, а йому шістдесят дев'ять, — відказав Томмі.

— Ха-ха-ха! — зайшлася сміхом гладуха. Вона таки справді мала гарний голос.

Інші повії навіть не всміхнулися.

— Невже не можна відповісти як годиться? — сказав кухар. — Я ж питав вас по-дружньому.

— Одному сімнадцять, другому дев'ятнадцять, — відказав я.

— Що ти верзеш? — обернувся до мене Томмі.

— Не хвилюйся, все гаразд.

— Можете звати мене Еліс, — сказала найгладша повія і знов затряслася від сміху.

— Це твоє ім'я? — спитав Томмі.

— Авжеж, — відказала вона. — Еліс. Правда ж? — І обернулася до лісоруба, що сидів поряд з кухарем.

— Еліс, так і є.

— От би тобі справді таке ім'я, — озвався кухар.

>— А це і є моє ім'я, — сказала Еліс.

— А як звати інших дівчаток? — спитав Томмі.

— Гейзел і Етель, — відказала Еліс.

Гейзел і Етель усміхнулися. Вони були не вельми кмітливі.

— А тебе як звуть? — звернувся я до одної з фарбованих блондинок.

— Френсіс, — відказала вона.

— Френсіс, а далі?

— Френсіс Вілсон. Чи тобі не однаково?

— А тебе? — спитав я другу.

— Не будь такий цікавий, — відрубала вона.

— Він просто хоче, щоб ми всі заприятелювали між собою, — втрутився до розмови той, що говорив спершу. — А ти хіба не хочеш?

— Ні,— відказала фарбована. — 3 вами — ні.

— Ну й злюка, — сказав лісоруб. — Чи ти ба, яка злюкаї

Фарбована обернулася до подруги й похитала головою.

— Ото ще мужва репана, — буркнула вона.

Еліс знову зайшлася сміхом і вся затряслася.

— Зовсім не смішно, — сказав кухар. — Ви всі смієтесь, а нічого смішного нема. От ви, хлопці,— куди ви їдете?

— А ви самі куди? — спитав його Томмі.

, — Я маю намір поїхати в Каділлак, — відказав кухар. — Бували там коли-небудь? Там живе моя сестричка.