Ернест Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 3

— Можливо.

— Я ніколи ще не бачив бою так, щоб не тікати, — сказав Ансельмо. — Не знаю, як я поводитимусь у бою. Я старий чоловік, от я й подумав про це.

— Я за тебе спокійний, — сказав Роберт Джордан.

— А ти бував у боях?

— Кілька разів.

— І як ти думаєш, що буде біля мосту?

— Я думаю передусім про самий міст. Це моє завдання. Зруйнувати цей міст неважко. Решту теж обміркуємо — як краще підготуватися. А тоді розпишемо все.

— У нас мало хто вміє читати, — сказав Ансельмо.

— Розпишемо так, щоб кожен знав, що робити, а потім ще й розтлумачимо як слід!

— Я робитиму все, що треба, — сказав Ансельмо. — Але я пам'ятаю, як було в Сеговії, і, якщо буде бій чи хоча б перестрілка, я хотів би знати точно, що мені робити за всіх обставин, щоб не кинутися навтікача. Пригадую, в Сеговії мене так і поривало накивати п'ятами.

— Ми будемо поряд, — відповів Роберт Джордан. — Я тобі щоразу казатиму, що треба робити.

— Тоді я спокійний, — мовив Ансельмо. — Якщо мені наказують, я все можу робити.

Нам доручено міст і бій, якщо бій зав'яжеться, — сказав Роберт Джордан, і слова ці видалися йому в темряві трошки театральними, але по-іспанському вони звучали добре.

— Це буде цікаве діло, — сказав Ансельмо.

Почувши, як він говорить, просто й щиро, без хизування, без нарочитої англійської стриманості й без романської бравади Роберт Джордан подумав, що йому дуже пощастило з помічником, і тепер, коли він уже оглянув міст, і все обміркував, і спростив завдання, відмовившись від звичайного способу — знешкодити обидва пости, а потім уже підірвати міст, — йому стало жаль, що доведеться виконувати наказ Гольца, що виникла потреба в такому наказі. Йому стало жаль, бо він подумав, чим може скінчитися виконання цього наказу для нього самого і для старого. Це був не дуже приємний наказ для тих, кому доведеться його виконувати.

Не можна так думати, сказав він собі. Хіба ти якийсь особливий, хіба є взагалі особливі люди, яких треба від усього оберігати? І ти ніщо, і старий ніщо. Ви тільки знаряддя, яке повинне виконувати своє призначення. Є наказ, відданий саме так, а не інакше, незалежно від тебе, і є міст, і цей міст може стати поворотним пунктом у подальшій історії людства. І все, що відбувається в цій війні, може стати таким поворотним пунктом. У тебе тільки одне-єдине завдання, і ти повинен його виконати. Ет, якби ж то тільки одне-єдине, все було б просто… Ну, годі скиглити, боягузе нікчемний, сказав він собі. Подумай про щось інше.

І він почав думати про дівчину, на ім'я Марія, в якої шкіра, і волосся, й очі — однакової золотаво-смуглястої барви, тільки волосся трошки темніше, хоча воно здаватиметься світлішим, коли шкіра дужче засмагне на сонці,— гладенька, блідо-золотава шкіра, крізь яку немовби просвічує смаглявість. Напевно, вона в неї дуже гладенька, і все тіло гладеньке, а рухи трохи незграбні, немов щось у ній чи в неї є, що її зв'язує, і їй здається, що це всім видно, хоч насправді ніхто нічого не бачить, це тільки вона так думає. І вона червоніла, коли він дивився на неї; отак вона сиділа, обхопивши руками коліна, — комір сорочки розстебнутий, і груди, немов перевернуті чаші, напинали сіру тканину, — і коли він подумав про неї, йому здушило горло й стало важко йти; вони йшли мовчки, аж поки старий сказав:

— От пройдемо між тими скелями, а там і табір.

Коли вони ввійшли між скелі, пролунав вигук:

— Стій! Хто йде?

Вони почули, як клацає затвор, заганяючи в дуло патрон.

— Товариші,— сказав Ансельмо.

— Чиї товариші?

— Паблові товариші,— відповів старий. — Ти хіба не знаєш нас?

— Знаю, — пролунав голос. — Але такий наказ. Пароль знаєте?

— Ні. Ми йдемо знизу.

— Це мені теж відомо, — сказав чоловік у темряві.— Ви йдете від мосту. Мені все відомо. Але не я давав наказ. Ви повинні сказати другу половину пароля.

— А яка перша половина? — спитав Роберт Джордан.

— Я забув, — відповів чоловік у темряві й засміявся. — Гаразд, матері твоїй… іди до табору зі своїм сяким-розтаким динамітником.

— Це називається партизанська дисципліна, — сказав Ансельмо. — Спусти курок своєї гвинтівки.

— Уже спустив, — сказав чоловік у темряві.— Двома пальцями — великим і вказівним.

— От зробиш так коли-небудь із маузером, а в нього нема гудзика на курку, він і вистрелить.

— А це й є маузер, — сказав чоловік. — Але у мене сила в пальцях — дай боже! Я завжди так спускаю курок.

— А куди ти дуло наставив? — спитав Ансельмо в темряві.