Ернест Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 3

— Так, людської руки до церковних дверей не приб'єш, — сказав Роберт Джордан.

— Ще б пак. Кому ж таке на думку спаде. А все ж людська рука дуже схожа на ведмежу лапу.

— І тулуб людський дуже схожий на ведмежий, — сказав Роберт Джордан. — Якщо з ведмедя зняти шкуру, видно, що м'язи розміщені майже так само.

— Так, — сказав Ансельмо. — Цигани вірять, що ведмідь — брат людини.

— Американські індіанці також, — сказав Роберт Джордан. — Вбивши ведмедя, вони вклоняються йому й просять пробачення. Вони чіпляють його череп на дереві і, залишаючи те місце, благають, щоб він не сердився на них.

— Цигани вірять, що ведмідь — брат людини, бо в нього під шкурою таке саме тіло, і він п'є пиво, і любить музику, і вміє танцювати.

— Індіанці також вірять у це.

— Виходить, індіанці — ті самі цигани?

— Ні. Але про ведмедя вони думають так само.

— Розумію. Цигани вважають його своїм братом ще й тому, що він любить красти.

— В тобі є циганська кров?

— Ні. Але я перебачив немало циган, а відколи ми воюємо, зрозуміло, ще більше. В горах їх багато. Вони вважають, що вбити чужоплемінника — не гріх. Самі вони не признаються в цьому, але це правда.

— Як марокканці.

— Еге ж. У циган багато законів, яких вони нікому не відкривають. Як почалася війна, багато циган взялося за старе.

— Вони не розуміють, в ім'я чого ведеться ця війна. Не знають, за що ми боремося.

— Еге ж, — сказав Ансельмо. — Вони тільки знають, що точиться війна і можна вбивати безкарно, як за давніх часів.

— Тобі доводилося вбивати? — спитав Роберт Джордан.

Темрява, що зблизила їх тепер, і день, пбробутий разом, давали йому право на це запитання.

— Так. Кілька разів. Але не радо. По-моєму, людей убивати — гріх. Навіть якщо це фашисти, яких ми повинні вбивати. По-моєму, порішити ведмедя — це одне, а людину — зовсім інше, І я не вірю в циганські байки про те, що людина й ведмідь — брати. Я проти того, щоб убивати людей.

— Але ти вбивав.

— Так. І ще вбиватиму. Але якщо виживу, то постараюся потім жити, нікому не завдаючи кривди, щоб усе це мені простили.

— Хто простив?

— Не знаю. Хто простить, якщо у нас тепер уже немає ні бога-отця, ні бога-сина, ні святого духа? Я не знаю.

— І бога вже немає?

— Ні, друже. То вже напевно, що немає. Якби він був, то хіба дозволив би те, що я бачив на власні очі? Хай їхній бог лишається їм.

— Вони й кажуть, що бог з ними.

— Певна річ, мені його бракує, бо мене змалку вчили вірити. Але тепер людина мусить відповідати сама перед собою.

— Отже, ти сам собі простиш і вбивство?

— Можливо, — сказав Ансельмо. — Так, ти, мабуть, маєш рацію. Та однаково, є бог чи нема, а вбивати — гріх. Я вважаю, що позбавляти людину життя — то не жарт. Я роблю це, коли треба, але я не з тієї породи, що наш Пабло.

— Щоб виграти війну, треба вбивати ворогів. Це давня істина.

— Авжеж. На війні треба вбивати. Але в мене є ще свої власні думки, — сказав Ансельмо.

Вони тепер ішли поруч у темряві, і він говорив тихо, час від часу озираючись.

— Я б навіть єпископів не вбивав. Я б не вбивав і поміщиків. Я б тільки примусив їх працювати день у день ціле життя, як ми працюємо в полі чи в горах, на лісорозробках. Щоб вони зрозуміли, для чого народжується людина. Нехай сплять там, де ми спимо. Нехай їдять те, що ми їмо. І, найголовніше, нехай працюють, Це була б їм наука.

— А вони викрутяться й знову сядуть тобі на шию.

— Їхня смерть нікого не навчить, — сказав Ансельмо. — Винищити їх не можна, бо з їхнього насіння виростуть інші, ще лютіші. Від тюрми теж користі мало. Тюрма тільки плодить лють. Ні, я за те, щоб усім нашим ворогам дати науку.

— І все ж ти вбивав?

— Так, — сказав Ансельмо. — Не раз. І ще буду. Але не радо і пам'ятаючи, що це гріх.

— А вартовий? Ти ж показував жартома, що уб’єш його.

— Отож-бо, що жартома. Але я вбив би вартового. Так. Не вагаючись і з чистим сумлінням, бо це потрібно для справи. Але не радо.

— Ну, то хай убивають ті, хто це любить, — сказав Роберт Джордан. — Там восьмеро і тут п'ятеро. Разом тринадцять — для тих, хто любить.

— Таких, хто це любить, багато, — сказав Ансельмо в темряві.— І серед нас багато таких. Більше, ніж здатних до бою.

— А ти був коли-небудь у бою?

— Ні,— сказав старий. — На початку війни ми билися в Сеговії, але нас розбили, і ми втекли. Я теж тікав разом з іншими. Ми не дуже добре розуміли, що треба робити і як. До того ж я мав тільки дробовика, набитого великим шротом, а у guardia civil були маузери. Я зі свого дробовика їх і за сто кроків поцілити не міг, а вони за триста кроків били нас, мов зайців. Вони патронів не шкодували, стріляли добре, а ми були перед ними, мов отара овець. — Він помовчав. — Ти гадаєш, біля мосту буде бій?