Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Чи я погоджуюся? Звісно! А останню краплю виллємо на тарілку, щоб не прогнівити богів.

«Воазан» був переповнений. У воєнний час у ресторанах часто яблуку ніде впасти. Кожен спішить взяти щось від життя, навіть якщо над ним і не нависло загрози. Тоді гроші витрачати легше, ніж коли попереду простеляється мирне забезпечене майбутнє.

Кан похитав головою.

— Россе, сьогодні з мене поганий співрозмовник. Кармен написала мені. Нарешті! Вона вважає, що нам краще розстатися. Подружньому. Бо ми і так не можемо порозумітися. Я не повинен їй більше писати. У неї хтось є?

Я спантеличено глянув на нього. Здавалося, він дуже важко переживає цю новину.

— Я нічого такого не зауважив, — сказав я. — Вона живе досить скромно, у Вествуді, у своєї господині, серед курей та псів. Я бачив її кілька разів. Вона була задоволена, бо їй нічого не доводиться робити. Не думаю, що в неї хтось є.

— А що б ви робили на моєму місці? Поїхали б туди? Привезли б її назад? І чи вона б погодилася повернутися?

— Не думаю.

— Я теж. І що мені робити?

— Чекати. І більше їй не писати. Можливо, вона сама повернеться.

— Ви в це вірите?

— Ні, — визнав я. — А вас це так бентежить?

Кілька секунд він мовчав.

— Мене це взагалі не мало б бентежити. Зрештою, ніколи й не хвилювало. То був звичайний легкий флірт, а потім усе раптово змінилося. І знаєте чому?

— Бо вона вирішила поїхати. Чому ж іще?

Він меланхолійно всміхнувся:

— Як усе просто, правда? Але як важко це збагнути, коли воно стається!

Я подумав про Наташу. Чи ж не те само ледь не сталося і в мене з Наташею? А, може, все-таки сталося? Я відкинув цю думку і міркував, що мені порадити Канові. Усє це взагалі не пасувало до нього. Ні Кармен, ні ця ситуація, ні його меланхолія. Це було смішно, не клеїлося одне до одного, а тому було небезпечно. Якби таке сталося з якимось поетом із бурхливою фантазією, можна було б посміятися та зрозуміти його. З Каном це було незрозуміло. Здавалося, він шукав прихистку у цьому контрасті трагічної краси та флегматичної ду- ші, для нього це була своєрідна інтелектуальна забавка. А те, що він раптом сприйняв усе всерйоз, було небезпечним знаком його влас-’ ної загибелі.

Він підняв склянку.

— Як мало ми можемо сказати про жінок, коли щасливі, правда?

І як багато, коли нещасні?

— Це правда. Думаєте, ви були б щасливі з Кармен?

— Вважаєте, ми не підходимо одне одному? Це правда. Але з людьми, які одне одному пасують, розстатися легко. Це наче баняк із покришкоюївони і пасують ідеально, і роз’єднати їх легко. Але якщо вони не пасують і щоб їх з’єднати, потрібен молоток, то й відділяючи їх одне від одного, легко щось зламати.

— Це тільки слова, — сказав я. — У них нема й зерна правди. Всі приказки можна вивернути навспак.

Кан ледве стримався.

— Усі ситуації — теж. Забудьмо Кармен. Мабуть, я трохи втомився. Війна закінчується, Роберте.

— Ви тому втомлені?

— Ні. Але що буде потім? Ви вже знаєте, що робитимете потім?

— Хто може таке знати! Поки-що навіть важко уявити, що війна закінчиться. Так само, як і неможливо уявити, що робити потім.

— Ви хочете зостатися тут?

— Не хочу зараз говорити про це.

— От бачите! А я весь час про таке думаю. Багато емігрантів тоді по-справжньому протверезіють. Останньою опорою для них була несправедливість, яку їм заподіяли. І раптом ця опора зникне. Можна повертатися. Але навіщо? Куди? До кого? Нам нема куди повертатися.

— Багато хто залишиться.

Він заперечливо помахав рукою.

— Я кажу про надломлених людей, а не про спекулянтів.

— А я кажу про всіх, — сказав я. — Зокрема і спекулянтів.

Кан усміхнувся.

— Будьмо, Роберте. Я мелю нині суцільні дурниці. Добре, що ви тут. Радіоприймачі — хороші оратори, але погані слухачі. От ви можете собі уявити, щодо кінця своїх днів я житиму, як агент із продажу радіоприймачів?

— А чом би й ні? — відповів я. — Але чому ви маєте бути агентом? Якщо можете стати власником фірми?

Він глянув на мене.

— Вважаєте, це можливо?

— Взагалі-то, я не впевнений.

— Отож бо й воно, Роберте.

Він засміявся.

— Ми вже допили «Шеваль Блан», — сказав я. — А пожертвувати останні краплі богдм забули. Можливо, тому на нас і напала меланхолія. А як щодо порції морозива? Ви ж так його любите!

Він похитав головою.

— Усе це блеф, Роберте. Ілюзія легкого життя. Самоомана. Я більше не хочу розігрувати втіху перед самим собою. Гурман. Аферист. А насправді, я просто перетворююся на старого єврея.