Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Вони застраховані, — відповіла вона. — «Ван Кліф і Арпельс» страхують усе, що дають нам напрокат.

— Добре, — сказав я швидко, щоб вона не встигла дорікнути мені обивательською поведінкою, як завжди за таких ситуацій. — Отже, у нас тепер є стратегія на вечір. Поїмо в «Павільйоні».

— Нам необов’язково тепер стільки їсти, Роберте! Я ж уже з’їла стейк по-татарському.

— Поїмо сьогодні, як справжні шахраї та фальшивомонетники, і навіть краще за князів-міщанів.

Ми пішли до дверей.

— Милий Боже! — вигукнула Наташа. — На мене ж чекає «ролс-ройс», а я про нього зовсім забула!

Я став як вкопаний.

— З Фрейзером? — запитав я недовірливо.

Ні, звісно. Він сьогодні поїхав. Сказав, що пришле сьогодні ввечері по мене машину: він припускав, що я затримаюся допізна. А я й забула.

— Відішли його.

— Але ж Роберте. Він уже тут. Ми ж часто на ньому їздили. Тут нема нічого такого!

— Зараз піниться моя міщанська кров, — відповів я. — Раніше все було інакше. А тепер я тебе кохаю і оскільки я став дрібним капіталістом, то здатен заплатити за таксі.

— Невже шахраям та фальшивомонетникам не пасує «ролс-ройс»?

— Звучить дуже привабливо, тому мені важко відразу щось відповісти. Візьмімо таксі, щоб уникнути каяття. Зараз приємний вечір, потріскує мороз. Скажи водію, що ми хочемо поїхати в ліс, або просто прогулятися.

— Як хочеш, — сказала вона нерішуче і ступила вперед.

— Стій! — вигукнув я. — Я передумав. Пробач мені, Наташо. Те, що дає тобі задоволення, значно важливіше, ніж просочена кислотою мораль ревнивця. Сідаймо!

Вона сиділа біля мене, наче заморська птиця.

— Я не зняла макіяж, — пояснила вона. — Це тривало б занадто довго, і я б надто сильно зголодніла. Крім того, у Горстовій студії надто гамірно. Я б тільки встигла замаститися, покрити обличчя кремом для заспокоєння шкіри і в результаті б скидалася на общипану курку.

— Ти схожа не на общипану курку, — сказав я, — а на голодну заблукану райську пташку. Або на незайману діву з невідомого племені у Тімбукту на Гаїті, яку приготували і прикрасили для жертвопринесення. Що більше жінка змінює власну зовнішність, то ліпше. Я старомодний шанувальник жінок і вважаю їх чимось особливим, що потрапило до нас із джунглів або з прадавнього незайманого лісу. Водночас я ворог жінок, які хочуть бути рівноправними компаньйонами та партнерами по бізнесу.

— Отже, ти справжній варвар!

— Я безнадійний романтик!

— Як думаєш, а в мені достатньо варварства? Фальшиві штучні вії, грим для кінозйомок, вкрадені коштовності, нова зачіска і взята напрокат шуба. Чи цього досить для твого уявлення про фальшивомонетників?

Я засміявся. Вона нічого не знала про моє фальшиве ім’я і мій пі-дробний паспорт і вважала все це звичайним жартом.

— Горст прочитав мені лекцію, яка зайшла значно далі. Про жінок і про політиків. Там ішлося навіть про фальшиві груди, зуби, волосся та зади.

— У політиків теж?

— У політиків були ще й фальшиві переконання. Фальшиві груди теж, на них можна проливати крокодилячі сльози. І це ще далеко не все. Зачекай, поки я розрахуюся фальшивими грішми!

— Хіба ми не завжди так чинимо?

Я взяв її за руку.

— Можливо. Але інтереси справи понад усе. У давнину брехня не вважалася чимось поганим, навпаки, її прирівнювали'до розуму. Ти тільки згадай хитромудрого Одіссея. Як прекрасно тут із тобою сидіти: під гірляндами ліхтарів, в оточенні плоскостопих офіціантів, і спостерігати, як ти поглинаєш яловичий стейк. Я обожнюю тебе, Ната-шо, з багатьох причин. Одна з найвагоміших — твій апетит. І це в наш час, коли на цьому велетенському ситому острові між двох океанів усі сидять на дієті, а на решті планети лютує голод. Жінки бояться тут навіть зайвого листка в салаті і їдять, наче кролики, поки цілі континенти голодують. А в тебе вистачає мужності розправитися гострим ножем із цим «Шатобріаном». Я тішуся, вже тільки дивлячись, як ти їси. На інших жінок викидають купу грошей, а вони трохи покопир-саються в тарілці, а потім усе залишають. У нападі люті готовий просто задушити їх на якійсь темній алеї. А ти…

— Які ще інші жінки? — перебила мене Наташа.

— Будь-які! Ти тільки роззирнися! У цьому прекрасному ресторані їх ціла купа! Вони їдять салат, п’ють каву і влаштовують чоловікам сцени тільки тому, що казяться з голоду. І це єдиний тип люті, на який вони здатні. А в ліжку — такі тихі й сумирні, що навіть дошка у порівнянні з ними здається в’юнкою гадюкою. А ти…