Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

На вулиці завивав вітер. Я відвіз Ліззі додому, бо через гуляш мені й так довелося взяти таксі.

— Ви, мабуть, уже вся в синцях. У нього ж руки, як щипці, — сказав я. — Він надокучає вам, і коли ви друкуєте?

— Ніколи. Він щипає мене тільки тоді, коли це хтось бачить. Просто хоче похизуватися, бо сам уже давно імпотент.

Ліззі стояла між високими будинками — маленька, розгублена і замерзла.

— Не хочете піднятися до мене? — запитала вона.

— Нічого не вийде, Ліззі.

— Ні, звісно, — безнадійно погодилася вона.

— Я хворий, — сказав я, здивувавшись власних слів. І додав: — Голлівуд.

— Я не збираюся з вами спати. Просто не хочу заходити в мою мертву кімнату геть сама.

Я заплатив таксистові і піднявся до неї. Вона жила в похмурій кімнаті з кількома ляльками та плюшевим ведмедиком. На стіні висіли листівки з зображеннями кіноактрис.

— Може, вип’єте кави? — запитала вона.

— Залюбки.

Вона ожила. Закипіла вода, ми випили кави. Вона розповідала про своє життя, я відразу все забував.

— На добраніч, Ліззі, — мовив я і підвівся. — Тільки не наробіть дурниць. Ви дуже вродлива дівчина, і у вас усе ще попереду.

Наступного дня пішов сніг. До вечора усі вулиці побіліли, а обліплені снігом хмарочоси скидалися на велетенські освітлені вулики. Вуличний рух трохи стих, а сніг і далі білою пеленою застилав землю. Коли зайшла НЯташа, я грав з Меліковим у шахи. На її волоссі та капюшоні зависли сніжинки.

— Ти приїхала на «ролс-ройсі»? — спитав я.

Вона якусь мить вичікувала.

— Я приїхала на таксі, — сказала вона. — Тепер заспокоївся?

— Так, дуже.

— Куди ми підемо? — обережно спитав я, тому це прозвучало якось по-дурному.

— Куди захочеш.

Далі так тривати не могло. Я попрямував до виходу.

— Там просто снігова завіса, — сказав я. — Поки ми ловитимемо таксі, твоїй шубі буде кінець. Треба перечекати в готелі, поки не вщухне сніг.

— Тобі не треба вигадувати причини, щоб залишитися тут, — зауважила вона саркастично. — Але маєш щось придумати, щоб мене нагодувати.

Раптом я згадав про гуляш, який мені дали у Фризлендерів. Я геть забув про нього. Наші стосунки були такі напружені, що про їжу я навіть не подумав.

— Мій гуляш! — вигукнув я. — 3 капустою і, я впевнений, з малосольними огірками. Ми врятованіІМожемо їсти вдома.

— Справді? У норі цього гангстера? А він не подзвонить у поліцію, щоб викурити нас звідти? Чи в тебе вже апартаменти з вітальнею та спальнею?

— Нам це не потрібно. Я тепер живу так, що ніхто не бачить, коли я приходжу, а коли йду. У дуже затишному і зовсім тихому куточку. Ходімо!

У Лізи Теруель були дуже красиві абажури. Тепер вони стали мені в пригоді. Завдяки освітленню ввечері кімната здавалася затишні-шою, ніж удень. На столі стояла кішка, яку я купив у Льові. Кухарка Марі дала мені гуляш в емальованому баняку, щоб я міг його підігріти. У мене була електроплита, кілька тарілок, ножів, виделок та ложок. Я витягнув із баняка огірки і дістав із шафи хліб.

— Усе готово, — мовив я і поклав на стіл рушник.

— Тепер треба зачекати, поки підігріється гуляш.

Наташа притулилася біля дверей до стіни.

— Давай шубу, — сказав я. — Тут не надто просторо, зате в нас є ліжко.

— Он як?

Я пообіцяв тримати себе в руках. Іще не був упевнений у собі. Але зі мною відбулося те ж, що й у перший вечір, — торкнувшись, я відчув голизну її тіла під тонкою сукнею і відразу забув про всі мої плат ни. Я не зронив ні слова. Наташа теж мовчала. Я вже давно не спав із жінкою і усвідомлював, що бувають моменти, коли можна піти на все: на скандал і навіть злочин, коли якась частина твого «я» відступає у тінь, а натомість з’являється інше «я», сильне, безлике, і залишаються тільки руки, гаряча шкіра та повстала, нестримна плоть. Я прагнув проникнути в неї, у її гарячу темряву, пронизати її аж до рожевих легенів, які мали б оповити мене, наче совині крила, пробратися аж до серця, яке дико тріпоче в її грудях, увійти навіть іще глибше й далі, аж за дзеркала її очей, щоб вони втихомирилися, не ставили німих запитань і врешті заплющилися, а потім опинитися ще глибше і ще далі, поки нічого не залишиться від наших «я», крім сту-готіння крові та подиху, в якому переплелися наші душі.

Ми лежали на ліжку геть виснажені, в обіймах швидкоплинного сну, схожого на тимчасове зомління. Здатність думати поступово поверталася в наші голови, але її швидко витісняв дивовижний спокій, який на коротку мить поєднував нас із божественною суттю всього живого, коли з глибин вже повертається відчуття власного «я», але саме воно ще далеко — стан, який переживає кожне немовля перед самим народженням: воно ще перебуває в тілі матері, але вже спрямовує усі свої сили на власне життя, коли дитина переходить межу між ембріоном та інтелектуальною людиною, помилкою та невизначеною індивідуальністю, стан, до якого повертаєшся тільки після останнього подиху.