Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Я відчув Наташу поруч зі мною, її подих, волосся, ніжні рухи її грудної клітки, слабке биття серця. Це ще була не зовсім вона, це була безіменна жінка, а, можливо, навіть її ще не існувало. То було дихання, биття серця та шкіра, і тільки поступово до мене поверталася свідомість і надавала їй ім’я, прокидалася відданість і почуття — тоді млява, змучена рука шукала плече, а рот намагався вимовити беззмістовні слова.

Поступово я знову почав розрізняти себе і світ навколо себе, опинився в цьому виснажливому мовчанні, коли не знаєш, що відчуваєш більше — мовчання чи стан непритомності перед тим — і саме в цей момент я раптом відчув слабкий запах горілого. Кілька секунд я думав, що в мене галюцинації, що уява так жартує з моїм тілом, але потім побачив емальований баняк на плиті.

— Прокляття, гуляш! — Я зірвався на ноги.

Наташа напіврозплющила очі.

— Викинь його через вікно.

— Воронь Боже! Думаю, нам іще вдасться його врятувати!

Я вимкнув електроплиту і помішав гуляш. Тоді обережно почав висипати його з баняка, аж поки на дні не залишилися самі лише пригорілі рештки. Я залишив їх там, а баняк поставив на підвіконня.

— Через хвилину запах вивітриться, — сказав я. — Аз гуляшем нічого не сталося.

— З гуляшем нічого не сталося, — повторила Наташа, навіть не ворухнувшись. — І що ти хочеш, проклятий обивателю, тепер робити з цим урятованим гуляшем? Може, я ще й встати маю?

— Нічого. А тобі я тільки хотів запропонувати цигарку та чарку горілки. Але ти можеш і відмовитися.

— Ні, від такого я не відмовлюся, — відповіла Наташа недовго думаючи. — Звідки в тебе ці абажури? Привіз із Голлівуда?

— Вони тут і були.

— Це абажури якоїсь жінки. Мексиканські.

— Можливо. Жінку звали Ліза Теруель. Вона виїхала звідси.

— Жінка б не виїхала звідси, не забравши з собою таких прекрасних абажурів, — сонно зауважила Наташа.

— Деколи покидають і набагато більше.

— Так. Коли когось переслідує поліція. — Вона сіла в ліжку. — Не знаю чому, але я раптом шалено зголодніла.

— Я так і думав. Я теж голодний.

— Як дивно. До речі, мені не подобається, коли ти щось знаєш наперед.

Я наклав гуляш на тарілки.

— Знаєш, Роберте, — сказала Наташа, — коли ти сказав мені, що йдеш до тої сім’ї з гуляшами, я тобі не повірила. Але ти справді там був.

— Я стараіося якнайменше брехати. Так набагато зручніше.

— Так воно і є. Наприклад, я не збираюся тобі брехати, що я тебе не обманювала.

— Обманювати! Що за дивовижне слово!

— Чому?

— Воно передбачає два фальшиві факти. Дивно, що воно так довго протрималося в цьому світі. Це слово, наче предмет між двох дзеркал.

— Справді?

— Атож. Нічого не відбувається, просто предмет викривлюють одразу два дзеркала. І хто має право вживати слово «обманювати»? Якщо ти спиш із іншим, обманюєш саму себе, а не мене.

Наташа перестала жувати.

— Усе так просто?

— Так. Якщо це справді був обман, ти не могла обманути мене. Один обман автоматично виключає інший. Неможливо двома ключами одночасно відімкнути один замок.

Вона кинула в мене огірок із кропом. Я його впіймав.

— Кріп у цій країні велика рідкість, — зауважив я. — Ним не можна розкидатися.

— Але й не варто намагатися відмикати ним замків!

— Думаю, ми поводимося, як дурні. Правда?

— Не знаю. Невже на все мусить бути назва, ти, німцю без громадянства?

Я засміявся.

— У мене жахливе відчуття, Наташо, начебто я тебе кохаю. А ми так старалися цього уникнути!

— Невже? — Вона раптом дивно глянула на мене. — Це нічого не міняє, Роберте. Я тебе обманювала,

— Це нічого не міняє, Наташо, — відповів я. — Боюся, я все одно тебе кохаю. І що одне має до іншого? Це як вітер і вода, вони підштовхують одне одного, але кожен залишається собою.

— Не розумію.

— Я теж. Невже все треба завжди розуміти, ти, жінко з громадянством кількох країн?

Але я не повірив їй. Навіть якщо це була правда, в той момент мені було байдуже. Вона знову була тут, зі мною, а решта — для людей із забезпеченим майбутнім.

Єгипетську кішку я продав одному голландцю. Отримавши чек, я відразу ж запросив Кана до ресторану «Воазан».

— У вас так багато грошей? — запитав він.

— Ні, просто наслідую античні традиції, — відповів я. — У старовину на підлогу проливали трохи вина, перш ніж його пити, таким чином приносили жертву богам. Саме тому я йду в хороший ресторан. І щоб продовжити тему вина, ми вип’ємо пляшку «Шеваль Блан». Таке вино ще є у «Воазан». Як вам таке? Згодні