Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— У неї температура? — поцікавився Штайнер.

— Та ні, — люб’язно відповіла сестра. — Уже багато днів як не було.

Вона поставила термометр і вийшла. Штайнер присунув до ліжка стілець і сів ближче, лицем до Марії, взявши її руки в свої.

— Ти рада, що я тут? — спитав він, розуміючи всю безглуздість свого питання.

— У цьому вся моя радість, — мовила Марія, не усміхнувшись.

Вони мовчки дивились одне на одного. їм лишалось так мало чого

сказати, бо так багато було в тому, що вони вкупі. Вони дивились одне одному в очі, і все інше для них не існувало. Вони поринули одне в одного. Нарешті вони повернулись до самих себе. Життя вже більше не мало для них ні завтра, ані вчора: лишалось тільки сьогодні. То були спокій, тиша й вічний мир.

Сестра зайшла ще раз і зробила відмітку на кривій температури; та вони її майже не помічали. Дивились одне на одного. Пасмо сонячного проміння поволі ковзнуло далі, нерішуче сповзло з полум’яного волосся і, наче прозора кішка, лягло поряд на подушку; потім неохоче посунулось далі, неквапно повзучи нагору по стіні. Штайнер і Марія все ще дивились одне на одного. Помалу вступили сутінки на сіро-блакитних лапках і наповнили палату. А вони дивились, не відриваючись, одне на одного, аж поки тіні виступили з кутків палати і своїми крилами запнули бліде обличчя, незабутнє обличчя.

Несподівано двері відчинились, і разом із потоком світла ввійшов лікар, а за ним сестра.

— Вам час уже йти, — мовила сестра.

— Гаразд, — відповів Штайнер, підвівся й нахилився над ліжком. — Завтра я знову прийду, Маріє.

Вона лежала, наче дитина, стомлена грою, віддавшись мріям у напівсні.

— Так… — мовила вона, і він не міг збагнути, відповіла вона йому чи своїм сновидінням. — Так, приходь.

У коридорі Штайнер дочекався лікаря й спитав, скільки це ще триватиме. Лікар серйозно поглянув йому в обличчя, потім сказав:

— Три-чотири дні щонайбільше. Це взагалі якесь чудо, що вона витримує так довго.

— Спасибі.

Штайнер поволі спустився сходами вниз. Зупинився на вулиці під порталом. Раптом перед ним постало місто. Прибувши сюди, він не помічав його, а тепер воно стояло перед ним — чітке й неминуче водночас. Він бачив вулиці, бачив небезпеку, що невидима й мовчазна чатувала на розі кожного кварталу, в кожному підворітті, в кожному обличчі. Він знав, що можливості боронитися в нього обмежені. Місцем, де його могли схопити, як дичину на водопої в джунглях, була ця біла кам’яна будівля позаду нього. Але він знав, що мусить ховатися, аби прийти сюди знову. Всього три-чотири дні. Ніщо і вічність воднораз. Він хвилинку міркував, чи не пошукати когось із друзів, проте вирішив поселитися десь у скромному готелі. Там на нього ніхто не зверне уваги.

Керн сидів у в’язниці Санте, в одній камері з австрійцем Леопольдом Бруком та вестфальцем Менке. Вони клеїли паперові кульки.

— Хлопці, — сказав після довгої мовчанки Леопольд, — я голодний, як вовк! Оце зараз вилизав би весь клейстер, якби за це не карали.

— Потерпи ще хвилин десять, — відповів Керн. — Ось принесуть вечерю, тоді й наїсися.

— Це мені не допоможе! Після тієї вечері я тільки й відчую справжній голод. — Леопольд надув порожній паперовий кульок і плеснув по ньому долонею, аж ляснуло. — Просто нещастя в наші часи — мати шлунок. Як згадаєш, наприклад, смажену курку, або навіть стіл, накритий скатеркою, — так ладний розбити на друзки всю оцю камеру!

— А я більше думаю про великий кров’яний біфштекс, — заявив Менке. — 3 підсмаженою цибулькою та картопелькою. А до цього Ще — холодного пивця.

— Цить! — простогнав Леопольд. — Давайте думати про щось інше. Про квіти абощо.

— Чому саме про квіти?

— Про що-небудь красиве, хіба ти не розумієш? Про таке, що відвертає увагу.

— Я не захоплююсь квітами.

— Одного разу я бачив грядку троянд, — почав Леопольд, намагаючись зосередити свою думку на квітах. — Це було торік улітку. Перед тюрмою в Палланці. Нас тільки випустили, а тут надвечірнє сонце — і червоні троянди. Такі червоні… такі червоні, як…

— Як сирий біфштекс, — докинув Менке.

— Іди ти під три чорти!

Цієї миті задзеленчали ключі.

— А от і харчі несуть, — мовив Менке.

Двері відчинились, але то був не кальфактор із вечерею, а наглядач.

— Керне, — сказав він. Керн підвівся. — Ходімте зі мною! До вас прийшли.

— Певно, президент республіки з візитом, — зауважив Леопольд.

— Мабуть, Класман. У нього ж є документи. Можливо, навіть приніс чогось попоїсти.