Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Кальфакторе! Забирайте свою паршиву баланду й…

— Стоп! — перебив його Менке. — Не поспішай поперед батька… Ох, ці мені австріяки! Через вас ми програли війну у вісімнадцятому році! Давайте сюди миски, — звернувся він до кальфактора.

Він забрав миски й поставив на лаву. Тоді порозкладав інші продукти й оглянув імпровізований натюрморт. На стіні, саме над сиром, якийсь попередній в’язень нашкрябав олівцем: «Ніщо не вічне — навіть довічне».

Менке оскалився в усмішці:

— Цю овочеву юшку ми просто назвемо чаєм. А тепер давайте повечеряємо, як годиться інтелігентним людям! Що ти скажеш на це, Керне?

— Амінь, — відповів той.

— Завтра я прийду знову, Маріє, — сказав Штайнер, схилившись над непорушним обличчям, і підвівся.

Сестра стояла біля дверей. її прудкі очі шмигляли десь над його головою; на Штайнера вона не дивилась. Склянка з ложечкою в її руці тремтіла і тихо дзенькала.

Штайнер вийшов у коридор.

— Стій! — зненацька пролунав владний голос.

Обабіч дверей стояло двоє людей з уніформі, з револьверами в руках, Штайнер зупинився. Він навіть не злякався.

— Ваше прізвище, ім’я?

— Йоган Губер.

— Ану підійдіть до вікна.

Підступив третій і глянув йому в обличчя.

— Це Штайнер, — сказав він. — Ніяких сумнівів. Я впізнав його. Ти, певно, теж впізнав, га, Штайнере?

— Тебе я не міг забути, Штайнбреннере, — спокійно відказав Штайнер.

— Та тобі нелегко було б забути, — захихикав чоловік. — Ласкаво просимо на батьківщину! Я справді радий побачитися з тобою. Ти ж, певно, побудеш у нас хоч трохи, га? У нас є чудовий новенький табір, з усіма вигодами, хе-хе-хе.

— Не сумніваюсь.

— Наручники! — скомандував Штайнбреннер. — Про всякий випадок, мій любий. Бо якщо ти знову вислизнеш із наших рук, у мене станеться розрив серця.

Рипнули двері, Штайнер озирнувся через плече. То відчинилися двері палати, де лежала його дружина. Сестра висунула голову й хутко сховалась назад.

— Ага, — мовив Штайнер, — ось чому…

— От що значить любов! — хихикав Штайнбреннер. — Най-обережніших пройдисвітів тягне до рідного гнізда — звичайно, на благо держави й на радість її друзям.

Штайнер поглянув на вугрувате обличчя з мавп’ячим підборіддям і з синіми тінями під очима. Він дивився на нього спокійно: він знав, що йому обіцяло те обличчя, але все те було десь далеко — так, ніби й не стосувалося його. Штайнбреннер заблимав очима, облизав губи й відступив на крок назад.

— Так досі й не прикупив совісті, Штайнбреннере? — спитав Штайнер.

Той оскалився.

— Совість у мене чиста, мій любий. І з кожним разом чистішає, коли потримаю в шорах кого-небудь з вашого брата. А спиться потім — як у раю. Для тебе я зроблю виняток. Тебе я провідуватиму вночі — для приємної розмови. Ну, ведіть його! — несподівано різко скомандував він.

Штайнер під конвоєм спускався сходами вниз. Люди, що йшли їм назустріч, ставали до стіни й мовчки давали їм дорогу. І на вулиці панувала така ж мовчанка, коли вони проходили мимо людей.

Штайнера привели на допит. Якийсь літній чиновник ставив запитання і записував відповіді до протоколу.

— Чому ви повернулися до Німеччини? — спитав чиновник.

— Хотів побачити дружину, перш ніж вона помре.

— Кого ви тут зустріли зі своїх однодумців?

— Нікого.

— Вам буде краще, якщо ви скажете про це мені, перш ніж вас викриють у брехні.

— Я вже сказав: нікого.

— Хто вас послав сюди?

— Ніхто мене не посилав.

— До якої політичної організації ви належали за кордоном?

— Ні до якої.

— Аз чого ж ви жили?

— З власного заробітку. Ви ж бачите, в мене є австрійський паспорт.

— З якою групою ви тут мали встановити зв’язок?

— Коли б у мене були такі наміри, я б замаскувався інакше. Я знав, що я роблю, йдучи до своєї дружини.

Чиновник іще довгенько допитував його. Потім оглянув Штайне — рів паспорт і прочитав листа від дружини, якого теж одібрали. Дочитав до кінця й поглянув на Штайнера, потім прочитав листа ще раз.

— Сьогодні ввечері вас переведуть в інше місце, — нарешті мовив він, знизавши плечима.

— У мене до вас є прохання, — сказав Штайнер. — Воно маленьке, але для мене важливішого немає. Моя дружина ще жива. Лікар каже, це триватиме щонайбільше один чи два дні. Вона знає, що завтра я маю знову прийти до неї. Коли я не прийду, вона зрозуміє, де я. До себе особисто я не чекаю ні співчуття, ані якихось пільг, але я хочу, щоб моя дружина померла спокійно. Я вас прошу потримати мене тут один чи два дві й дозволити провідати дружину.