Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Нічого з цього не вийде. Я не можу вам дати нагоду втекти звідси.

— Я не втечу. Палата дружини аж на шостому поверсі і має лише одні двері. Якщо мене туди приведуть і стерегтимуть під дверима, я не зможу нічого вдіяти. Я вас прошу не за себе, прошу за жінку, яка помирає.

— Це неможливо, — відказав чиновник. — Це не входить до моєї компетенції.

— Ви маєте на це право. Ви маєте право допитати мене ще раз. І можете влаштувати мені це побачення. Як причину можна б виставити те, що я міг би говорити з дружиною про щось важливе для вас. Із цих самих міркувань варту можна лишити піддверима. Адже ви можете звеліти сестрі побути в палаті й підслухати нашу розмову — вона ж у вас, як видно, своя людина.

— Усе це дурниці. Нічого ваша дружина вам не скаже, так само як ви їй.

— Звичайно, бо вона нічого й не знає. Але так вона зможе спокійно вмерти.

Чиновник, роздумуючи, гортав папери.

— Тоді ми вас допитували з приводу групи VII. Ви не назвали нам жодного імені. За цей час ми знайшли Мюллера, Безе і Велльдорфа. Може, ви назвете нам решту імен?

Штайнер мовчав.

— Ви назвете нам імена, якщо я дозволю вам іще два дні провідувати дружину?

— Так… — подумавши, відповів Штайнер.

— Тоді кажіть мені зараз.

Штайнер мовчав.

— Давайте домовимось так: завтра ввечері ви назвете два прізвища, а решту — післязавтра. Згодні?

— Я вам скажу всі імена післязавтра.

— Ви обіцяєте?

— Обіцяю.

Чиновник довго, пильно дивився йому в очі.

— Я подумаю, що можна зробити. А зараз вас одведуть до камери.

— Може, ви повернете мені листа? — спитав Штайнер.

— Листа? Він має лишитись у документах. — Чиновник нерішуче дивився на нього. — А втім, у ньому нічого важливого для слідства немає. Гаразд, беріть його.

— Спасибі, — подякував Штайнер.

Чиновник викликав дзвоником варту і звелів одвести Штайнера.

«Шкода, — подумав він, — але що ж тут удієш? Поставишся лю-дянодо іншого, той сам потрапиш у ту диявольську кухню». — І зненацька стукнув кулаком по столу.

Мориц Розенталь лежав у постелі. Уперше за багато днів у нього’ні-що не боліло. Починався паризький лютневий вечір, і в сріблясто-голубих сутінках спалахнули перші вогні. Не повертаючи голови, Мориц Розенталь спостерігав, як освітилися вікна протилежного будинку: здавалося, будівля коливалася в сутінку, наче велетенський корабель — океанський лайнер перед самим відплиттям. Простінок між двома вікнами кидав через вулицю на готель «Верден» довгу тінь: вона чимось нагадувала примарні сходні, що чекали на пасажирів.

Мориц Розенталь не ворушився; він лежав у своєму ліжку і раптом побачив, що вікно прочинилося навстіж, і якась постать, схожа на нього самого, підвелася й пішла з кімнати, ступаючи по тіні, через вулицю до корабля, який ледь погойдувався в довгому смерканні життя, а тут знявся з якоря й поволі поплив геть. Кімната Розенталя розклеїлась, наче картонна коробка у воді, й стіни попливли за течією. Повз нього шуміли вулиці й шляхи, внизу пропливали ліси, клубо-чився туман, а корабель плавно линув усе вище й вище в шумовиння безкраїх просторів, назустріч хмарам, назустріч зорям, у глибоку блакить; а далі в тому колисанні, немов у колисковій пісні, перед ним

595

постав казковий берег, увесь рожевий і золотавий, тіняві сходні знову безшумно опустились, Мориц Розенталь ступив на них і зійшов униз на берег, а коли озирнувся, не було вже ніякого корабля, і він стояв самотній на незнайомій землі.

Передним простерся довгий і широкий шлях. І старий мандрівець довго не роздумував: перед ним лежала дорога, щоб нею іти, а його ноги знали багато доріг.

Проте вже за кілька хвилин із-за сріблястих дерев виринули велетенські іскристі ворота, за якими сяяли позолочені куполи й башти. Перед ворітьми стояла висока постать у світлому блискучому вбранні з патерицею в руках.

«І тут прикордонна варта!» — злякано подумав Мориц Розенталь і кинувся за кущі. Огледівся довкола; повертатись назад нікуди: там дорога вела в безодню, в Ніщо. «Ну, дарма, — подумав звиклий до всього старий емігрант, — пересиджу тут до ночі. А там якось, може, пощастить проповзти стороною, обійти варту».

Він виглянув крізь самоцвітне гілля й побачив, що велетень-вар-товий махає патерицею, наче когось підкликаючи. Розенталь озирнувся ще раз: крім нього, ніде нікого не було. Вартовий помахав знову.

— Дідусю Мориц! — гукнув приємний дзвінкий голос.

«Можеш кликати, поки не захрипнеш, — думав собі Мориц Розенталь, — я однак не озвуся».