Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Дідусю Мориц, — покликав знову той самий голос. — Виходь із кущів своєї печалі.

Мориц підвівся. «Таки злапали, — подумав він. — Та хіба ж од такого велетня втечеш — він же, певне, бігає швидше за мене; нічого не вдієш, треба йти».

— Дідусю Мориц! — іще раз покликав голос.

— От халепа, — бурмотів собі під ніс Мориц, — та він, либонь, знає мене! Виходить, мене вже й звідси*висилали. Тоді, за новими законами, дадуть щонайменше три місяці тюрми. Може, принаймні, хоч харч у них пристойний. І дадуть мені почитати що-небудь свіженьке, а не якийсь там журнал «У колі родини» за тисяча дев’ятсот другий рік. Ех, коли б трапився роман Хемінгуея або щось подібне!

Що ближче він підходив, то світліші й блискучіші ставали ворота.

«Що це вони влаштували таку ілюмінацію на кордоні, — зчудо-вано думав Мориц, — не второпаєш, куди й потрапив. Мабуть, останнього часу вони все освітлюють, аби легше було ловити нашого брата. Це ж марнотратство!»

— Дідусю Мориц, — мовив воротар, — чого це ти ховаєшся?

«Ще й питає, — подумав Мориц. — Він же добре знає, хто я. і чого ховаюсь…»

— Заходь, заходь, — запрошував воротар.

— Слухайте, добродію, — сказав Мориц, — поки що я, по-моєму, не порушив закону. Вашого кордону я ще не перейшов. Чи, може, мені ставиться на карб усе те, що було досі?

— Усе зараховується, дідусю Мориц.

«Тоді я пропав, — майнула думка. — Це, здається, острів, можливо, Куба, туди ж останнього часу багато хто збирався…»

— Ти не бійся, — сказав воротар. — Тут тобі нічого не буде. Заходь спокійно.

— Слухайте, добродію, — відповів Розенталь, — я хочу вам одразу сказати правду: я без паспорта.

— Ти без паспорта?

«Шість місяців», — подумав Мориц, почувши гучний голос, і винувато закивав.

Воротар підняв патерицю.

— Тоді тобі нема чого вистоювати в райському партері двадцять мільйонів світлових років. Ти матимеш одразу м’яке крісло з поручнями і з крилами замість спинки.

— Усе це прекрасно, — озвався дідусь Мориц, — але не для мене. Бо я не маю ні дозволу на в’їзд, ані дозволу на проживання. Не кажучи вже про дозвіл працювати.

— Не маєш дозволу на проживання? Не маєш візи? Не маєш дозволу працювати? — Воротар підняв руку. — Тоді ти матимеш навіть ложу в першому ярусі, якраз посередині, з неї видно все воїнство небесне.

— Це було б непогано, — погодився Мориц, — особливо для такого театрала, як я. Але тут є ще одна заковика, і вона все зводить нанівець… Я, власне, дивуюся, чому ви ще здалеку не поставили щити з написами про те, що нам сюди входити заборонено. Коротше кажучи, я єврей. Позбавлений громадянства в Німеччині. Висланий і багато років живу нелегально.

Воротар підняв обидві руки.

— Єврей? Позбавлений громадянства? Багато років прожив нелегально? Тоді ти матимеш двох ангелів до своїх послуг, та ще й третього з сурмою на додачу. — Тут він гукнув у ворота* — Гей, ангеле бездомних! — І тієї ж миті велична постать у блакитних шатах з обличчям усіх матерів світу злетіла і стала поруч дідуся Морица.

— Ангел великих страдників земних! — покликав знову воротар, і постать у білих шатах, із чашею сліз на плечі, стала по другу руку дідуся Морица.

— Одну хвилиночку, — попросив Мориц і звернувся до воротаря: — А ви певні, добродію, що там не…

— Не турбуйся, — перебив воротар. — Наші концтабори глибоко під землею.

Ангели взяли Морица за руки, і старий мандрівець, ветеран емігрантів, упевнено і спокійно пройшов у ворота, назустріч небаченому сяйву, над яким раптом зашуміли барвисті тіні, спадаючи з небес, дедалі швидше, швидше — і все закрили…

— Морице! — гукнула з порога Едит Розенфельд. — А ось і дитя. Новонароджений француз. Ти хочеш подивитись на нього?

Старий не озвався. Жінка підійшла ближче. Мориц Розенталь із Годесберга-на-Рейні вже не дихав.

Марія прокинулася ще раз. Усю першу половину дня вона пролежала в агонії і лише марила. Тепер вона знову пізнала Штайнера.

— Ти ще й досі тут? — злякано прошепотіла вона.

— Я можу лишатись тут, скільки захочу, Маріє.

— Як це розуміти?

— Вийшла амністія. Мене теж помилують. І тобі вже нема чого боятися. Я лишуся з тобою назавжди.

Вона недовірливо глянула йому в очі.

— Йозефе, це ж ти сказав, аби тільки мене заспокоїти…

— Ні, люба. Учора вийшла амністія. — Він обернувся до сестри, що поралася з ліками в глибині палати. — Правда ж, сестро, з учорашнього дня мені вже не слід боятися, що мене схоплять?

— Ні, — невиразно відповіла сестра.