Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

«Що за чорт, — подумав Штайнер, — чого це я так розчулився?»

Він знову сів і спробував задрімати, проте не міг. Темні контури ландшафту за вікном вагона вабили й кликали його, у пам’яті з них виростали обличчя, а коли поїзд загримів по рейнському мосту, згадалися тяжкі воєнні роки; вода, вилискуючи в напівтемряві, текла з глухим шумом і вивергала сотні імен, майже зовсім забуті імена мертвих, зниклих безвісти, назви полків і прізвища товаришів, назви міст і військових таборів, усе то були назви й імена з минулої ночі довгих років, вони юрмою навалились на нього, і Штайнер зненацька опинився наче серед бурі свого минулого, хотів боронитися від нього й не міг.

У купе, крім нього, нікого не було. Він курив сигарету за сигаретою і схвильовано ходив туди й сюди по тісній комірці. Ніколи не думав, що все те минуле ще мало таку силу над ним. Він судорожно силкувався зосередитись на тому, що буде завтра, як йому, не збудивши підозри, пройти до лікарні, намагався думати про своє становище, про те, до кого з друзів можна зайти й розпитати…

Але все це здавалося тепер дивно-примарним і нереальним — воно тікало від нього, не піддавалось обмірковуванню, навіть сама небезпека, в яку він потрапив і якій ішов назустріч, змеркла до абстрактного уявлення. Вона не могла змусити його спокійно міркувати, навпаки — вона підхопила його думки в якийсь вихор, де немовби крутилось його життя в замкненому містичному вирі. Тоді він здався на волю стихії. Він знав: це остання ніч, завтра все це, мов тінь, відступить перед іншим… То була остання вільна ніч без жахливої, усвідомленої дійсності, без очевидності смерті. Він облишив думати й віддався на ласку подій.

Поїзд мчав далі. За вікном простяглася безмежна ніч. їй не видно було кінця-краю, вона огортала всі сорок років Штайнера. Села, що мчали мимо, блимаючи поодинокими освітленими вікнами й зрідка озиваючись собачим гавкотом, були селами його дитинства: в усіх тих селах він колись бавився, в усіх тих селах минали його літа й зими, і скрізь у їхніх церквах для нього лунали дзвони. Ліси, чорні й заспані, що тепер пролітали мимо, були лісами його юності: в золотаво-зеленому присмерку їхньої тіні пролягали стежки його перших мандрівок; у їхніх озерцях віддзеркалювалось його зосереджене обличчя, коли він, затамувавши подих, підстерігав плямистих саламандр із червоними черевцями, — і вітер, що, немов на арфі, грав у гіллі буків та співав у ялинах, був для нього правітром пригод. Оті матово-сірі дороги, що наче сіткою обплітали безмежні поля, всі були дорогами його шукань, він мандрував ними, він зупинявся на їхніх перехрестях, вибираючи дальший шлях, він пізнав на них тугу прощання й солодкі надії, він знав їхні початки й кінці від обрію до обрію, знав їхні кілометрові стовпи та всі придорожні садиби. Він знав ті похилі хатини, де у тьмяно-рожевих віконцях блимало кволе світло, обіцяючи тепло й домівку; він жив у кожному їхньому вікні, він знав, як треба тихо натиснути на їхні клямки, знав, хто чекає під світлим колом кожної лампи, ледь схиливши голову з вогненно-золотим волоссям, — та, чиє обличчя всюди стояло йому перед очима і чекало на нього на всіх шляхах і по всіх закутках світу, часом затінене або майже невидиме, охоплене тугою та прагненням забуття, — обличчя його життя, якому тепер він їхав назустріч. Обличчя це нині простерлось над нічним небом, очі миготіли з-за хмар, уста шепотіли йому з-над обрію беззвучні слова. А руки він уже відчував у вітрі, в колиханні дерев, бачив усмішку, в якій тонуло і все навколо, і його серце, підхоплене збуреними почуттями.

Штайнер відчував, як стискалися й знов розширялися його кровоносні судини, як його кров ніби струмила в той осяйний потік, що вирував зовні, приймав його кров і повертав сильнішою, підіймав його руки назустріч рукам, що тяглися до нього від обрію. Він відчував колообіг того потоку, який відривав від його єства шматок за шматком, як навесні нестримна повідь розкришує крижину на річці. У цю неповторну й нескінченну ніч Штайнера охопило щастя всеосяжної спорідненості зі світом, він осягнув усе своє життя, втрачені роки, сяйво любові й глибоке відчуття повернення до неї, не затьмарене думками про загибель.

Штайнер приїхав об одинадцятій годині ранку. Здав валізу до камери схову й одразу ж подався до лікарні. Міста він не бачив, тільки щось невиразне пропливало повз нього — потік будівель, машин і людей.

Перед великим білим будинком він зупинився. Трохи вагаючись, оглянув широкий портал, потім довгі низки вікон, поверх за поверхом. Десь там… а може, вже й зовсім немає… Він зціпив зуби й зайшов у вестибюль.