Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Я хотів спитати, коли туту вас приймальні години, — звернувся до реєстратури.

— У якому відділенні? — спитала сестра.

— Не знаю. Я прийшов уперше.

— А до кого ви хочете пройти?

— До фрау Марії Штайнер.

У першу мить Штайнера здивувало, що сестра байдуже почала гортати товсту книгу. У нього було таке відчуття, ніби лише прозвучить це прізвище, як обвалиться склепіння білого вестибюля, або ж сестра підскочить і гукне кого-небудь — вартового чи навіть поліцію.

Сестра гортала книгу і, шукаючи прізвище, пояснювала:

— Пацієнтів першої групи можна відвідувати коли завгодно.

— Це, певно, буде не перша група, — мовив Штайнер. — Можливо, третя.

— Третю групу можна відвідувати від третьої до п’ятої години. — Сестра ще й досі шукала. — Як ви сказали прізвище?

— Штайнер, Марія Штайнер. — У Штайнера раптом пересохло в горлі. Він уп’явся очима в гарненьку, як лялька, сестру, ніби чекаючи смертного вироку. Він уже гадав, що зараз вона скаже: померла.

— Марія Штайнер, — сказала сестра, — друга група. Палата п’ятсот п’ять, на шостому поверсі. Години відвідин від третьої до шостої.

— П’ятсот п’ята. Велике спасибі, сестро.

— Будь ласка, пане.

Штайнер усе ще стояв біля віконця. Сестра взяла слухавку телефону, який щойно задзвонив.

— У вас є ще запитання, пане?

— Вона ще жива?

Сестра поклала слухавку на стіл. З неї чулося тихе кумкання, наче то був не телефон, а якась тварина.

— Звичайно, пане, — сказала сестра, зиркнувши в книгу. — Інакше була б відповідна позначка біля її прізвища. Про вибуття у нас доповідають акуратно.

— Спасибі.

Штайнер змусив себе не просити дозволу піти нагору одразу ж. Боявся, що поцікавляться чому, а він мусив не привертати до себе уваги. Тому вийшов на вулицю.

Без мети бродив містом, описуючи великі кола, і щоразу проходив повз лікарню. «Вона жива, — не виходило з голови, — Боже мій, вона жива!»

Потім несподівано Штайнера охопив страх, що на вулиці його можуть упізнати, і він знайшов якесь відлюдне кафе, аби там згаяти час. Замовив собі сніданок, але не міг проковтнути й шматочка.

Офіціант косо дивився на нього, а далі спитав:

— Що — не подобається?

— Та ні, смачно. Але ви принесіть мені кіршу.

Силуючи себе, він поснідав. Потім замовив газету й сигарети. Він удавав, ніби читає, і хотів читати — але ніщо не проникало крізь мур його чола. Він сидів у напівтемному кафе, де тхнуло кухнею та духом розлитого дешевого пива, і переживав найжахливіші години свого життя. Йому уявлялося, ніби зараз, у цю хвилину, Марія помирає, у вухах лунав її голос — вона кликала його, перед очима стояло її обличчя, залите передсмертним потом і сльозами, і він сидів на стільці, немов налитий свинцем, тремтячими руками тримаючи газету перед очима і міцно зціпивши зуби, щоб не застогнати, не підхопитись і не побігти геть. Стрілка годинника повзла повільно, то була рука долі, що завершувала його життя і душила його своєю повільністю.

Зрештою він поклав газету й підвівся. Офіціант стояв, прихилившись до стійки, і копирсав у зубах. Побачивши, що гість підвівся, він підійшов ближче і спитав:

— Хочете розплатитися?

— Ні, — відповів Штайнер, — принесіть іще чарку кіршу.

— Зараз. — Офіціант наповнив чарку.

— Випийте й ви зі мною.

— Не відмовлюсь. — Офіціант наповнив і собі чарку, узяв її двома пальцями й підняв перед Штайнером: — На здоров’я!

— Так, на здоров’я… — відповів Штайнер.

Вони випили й поставили чарки.

— Ви граєте в більярд? — спитав Штайнер.

Офіціант позирнув на стіл посеред кафе з брудно-зеленим, стертим сукном.

— Трохи.

— То, може, зганяємо партію?

— А чому б і ні? Ви добре граєте?

— Давно вже не грав. Можна було б спершу зіграти пробну партію, якщо ви не проти.

— Домовились.

Вони натерли крейдою киї і загнали в лузи по кілька куль. Потім почали справжню партію і Штайнер виграв.

— Ви граєте краще за мене, — зауважив офіціант. — Ви повинні дати мені десять очок фори.

— Гаразд.

«Якщо я виграю цю партію, — снувалась думка в голові Штайнера, — тоді все буде гаразд, може, вона ще й видужає…»

Він грав уважно й виграв партію.

— Тепер даю вам фори двадцять очок, — сказав він.

Ті двадцять очок означали для нього життя, здоров’я Марі та втечу разом із нею; ті білі кулі та їхнє цокання звучали для нього, немов брязкіт ключів долі. Виграти було важко. Офіціанту щастило, і він без перерви, одним заходом загнав стільки куль, що йому до партії вже лишалось тільки два очка; останню кулю він послав неточно — вона пішла на сантиметр убік. Штайнер узяв свій кий і почав грати. Від напруження у нього мерехтіло в очах, він мусив кілька разів робити паузи, але без промаху дійшов до кінця.