Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Вони пішли, але на подвір’ї затрималися.

Як тільки брюнетка побачила «кадилак», вона зразу метнулась до нього.

— Поглянь, золотко моє, оце-то машина! Чудо! Так мені подобається!

За мить дверцята були відчинені, і вона сиділа в машині, закочуючи від захоплення очі.

— Оце сидіння! Чудо! Як фотелі! Не те, що твій «форд».

— Ходімо вже, — невдоволено бурчало «золотко».

Ленц підштовхнув мене, щоб я встряв у розмову та спробував нав’язати машину пекареві. Я зміряв Готфріда презирливим поглядом, але промовчав. Він пхнув мене дужче. Я й собі дав йому стусана й повернувся до нього спиною.

Нарешті пекар видобув з машини свою чорну перлину й пішов з нею, трохи згорбившись і явно роздратований. Ми дивилися їм услід.

— Цей не забариться! — сказав я. — Машину відремонтував, має нову жінку — молодець, що й казати!

— Ну, — заперечив Кестер, — ця жіночка ще його порадує!

Тільки-но ці двоє зникли за рогом вулиці, як Готфрід напустився на мене:

— Ти що, Роббі, зовсім з глузду з’їхав? Проґавив таку нагоду! Тут і школяр би зрозумів, що треба було наскочити на нього!

— Унтер-офіцер Ленц! — відповів я. — Станьте струнко, коли розмовляєте зі старшим за званням! Чи, може, ви думаєте, що я бігаміст і двічі просватаю нашу машину?

Цієї миті варто було подивитися на Готфріда! Очі в нього зробилися, як тарілки.

— Не жартуй святими речами, — промурмотів він.

Не звертаючи на нього ніякої уваги, я звернувся до Кестера:

— Отто, розпрощайся з нашим дитям, з нашим «кадила-ком»! Він уже нам не належить! Віднині він стане окрасою фірми, що торгує спідніми! Сподіваюсь, там на нього чекає непогане життя! Не таке геройське, як у нас, але забезпеченіше.

Я дістав чек. Ленц мало не луснув.

— Та невже!.. Невже… оплачено? — хрипко вичавив він з себе.

— А як ви думали, зелений початківцю? — запитав я, розмахуючи чеком. — Ану, вгадайте скільки ми одержимо!

— Чотири! — вигукнув Ленц, заплющивши очі.

— Чотири п’ятсот! — сказав Кестер.

— П’ять! — закричав Юп від бензоколонки.

— П’ять з половиною! — гаркнув я.

Ленц вихопив у мене з рук чек.

— Не може бути! По ньому не заплатять!

— Пане Ленц, — звернувся я до нього з гідністю, — чек такий самий надійний, як ненадійні ви. Мій друг Блюменталь може сплатити у двадцять разів більшу суму. Мій друг, зрозуміло? Друг, у якого я завтра ввечері їстиму фаршировану щуку. Хай це буде для вас прикладом! Заприязнитися, одержати завдаток та ще й запрошення на вечерю — от що означає продати! Ось так! А тепер — вільно!

Готфрід потроху опанував себе і вдався до останнього козира:

— А оголошення в газеті? А мій амулет?

Я кинув йому медаль.

— Забирай свій собачий номерок. Зовсім забув про нього.

— Роббі, ти продав машину бездоганно, — сказав Кестер. — Хвалити Бога, що ми позбулися цієї лайби. А грошенята нам ще й як потрібні!

— Даси мені авансом п’ятдесят марок? — спитав я.

— Сто! Бо заслужив!

— Може, ти ще в рахунок авансу візьмеш і моє сіре пальто? — спитав Готфрід, примруживши очі.

— Може, ти хочеш потрапити до лікарні, нікчемне патякало? — у відповідь спитав його я.

— Хлопці, на сьогодні — шабаш! — запропонував Кестер. — Досить заробили за один день. Не треба гнівити Бога. Візьмімо «Карла» й потренуємось до перегонів.

Юп давно вже кинув бензиновий шланг і схвильовано потирав руки:

— Пане Кестер, то я на цей час залишаюся тут за хазяїна?

— Ні, Юпе, — засміявся Отто, — ти поїдеш з нами. Передусім ми поїхали до банку, щоб здати чек. Ленц ніяк не

заспокоювався, аж поки не впевнився, що він справжній. А тоді ми помчали так, що аж іскри сипонули з вихлопної труби.

Я стояв перед своєю хазяйкою.

— Горить десь, чи що? — спитала пані Залевська.

— Ніде не горить. Просто хочу заплатити за житло.

До строку лишалося ще три дні, тож пані Залевська мало не зомліла з подиву.

— Це щось неспроста, — сказала вона підозріливо.

— Та що ви! — відповів я. — Чи не можна взяти сьогодні ввечері парчеві крісла з вашої вітальні?

Вона войовничо вперлася руками в свої гладкі стегна.

— Он воно що! То вам уже не подобається ваша кімната?

— Подобається. Та ваші парчеві крісла — більше.

Я пояснив їй, що до мене, можливо, завітає кузина, і мені хотілося б трохи причепурити кімнату. Пані Залевська зареготала так, що в неї аж груди заколихалися.

— Кузина? — перепитала вона зневажливо. — І коли ж має прийти та кузина?

— Ще хтозна, чи вона прийде, — сказав я, але коли й прийде, то, певна річ, непізно, надвечір, на вечерю. Хіба не буває на світі кузин, пані Залевська?