Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Я не чую ніякого запаху, — заперечив я.

— А проте… — вона схилилась над огорожею.

— Це дафна індика, пані! — пролунав із темряви чийсь хрипкий голос.

Міський садівник у форменому картузі з латунною кокардою стояв, спершись на дерево. Потім, нетвердо ступаючи, підійшов до нас. З кишені в нього визирала блискуча шийка пляшки.

— Ми її сьогодні висадили, — пояснив він, гикнувши. — Онде вона.

— Дякую вам, — сказала Патриція Гольман і звернулася до мене: — Вий тепер не чуєте ніякого запаху?

Ні, тепер уже щось чую, — відповів я неохоче, — пахне доброю, міцною горілкою.

— Правильно, вгадали! — чоловік у темряві голосно відригнув.

Я виразно чув солодкий, міцний запах, що линув з ніжного присмерку, та нізащо в світі не зізнався б у цьому. Дівчина засміялась і здвигнула плечима.

— Як це чудово, а надто після довгого сидіння вдома! Так шкода, що мені треба йти. Цей Біндінг… завжди він квапить… і все треба робити в останню хвилину… Міг би зрештою відкласти зустріч на завтра…

— Біндінг? — спитав я. — У вас побачення з Біндінгом?

— З Біндінгом і ще з одною людиною… Від неї, власне, все залежить. Справді, ділова зустріч. Уявляєте собі?

— Ні, — відповів я, — не можу собі цього уявити.

Вона знову засміялась і про щось заговорила, але я вже не слухав. Біндінг! Це мене вразило, як грім. Я забув, що вона була з ним знайома значно довше, ніж зі мною, — мені ввижався тільки його потужний, блискучий б’юїк, його дорогий костюм, його портмоне… Моя бідна, причепурена комірчина! І що це мені стукнуло в голову! Лампа Гассе, крісла пані За-левської… Ця дівчина взагалі мені не рівня! Хто я такий? Злидень, що взяв напрокат «кадилак», жалюгідний п’яничка, та й годі! Такого можна здибати на кожному розі. Я вже ніби бачив, як портьє з «Виногрона» схиляється перед Біндінгом, бачив затишні, світлі, розкішні зали ресторану, хмаринки сигаретного диму, елегантних відвідувачів. Мені вже вчувалися музика та сміх, а сміялися — з мене… «Тікати, — подумав я собі, — мерщій тікати. Та й що, власне, це все було — якесь передчуття, надія… Це ж безглуздо пускатися в таке… Ні, тільки тікати!»

— Якщо хочете, можемо зустрітися завтра ввечері, — сказала Патриція Гольман.

— Завтра ввечері я зайнятий, — відповів я.

— Тоді, може, післязавтра чи будь-якого дня на цьому тижні. У мене на найближчі дні немає жодних планів.

— Це буде важко, — сказав я. — Ми сьогодні дістали термінове замовлення, отож, мабуть, увесь тиждень доведеться працювати аж до ночі.

Усе це була вигадка, та інакше я не міг. Раптом відчув, що мене душать лють і сором.

Перетнувши площу, ми пішли вулицею повз кладовище. Я побачив, як від «Інтернаціоналю» йшла Роза; її високі чобітки були наглянсовані до блиску. Я ще міг звернути вбік і за інших обставин зробив би це, але тепер і далі йшов їй назустріч. Роза дивилася кудись убік, наче ми ніколи не були й знайомі. Так уже було заведено: жодна з цих дівчат не признавалася на вулиці до знайомого, коли той ішов не сам.

— Добрий вечір, Розо, — сказав я.

Вона спантеличено глянула сперш на мене, потім на Патрицію Гольман, тоді похапцем кивнула і, збентежена, квапливо пішла далі. За нею, розмахуючи сумочкою і погойдуючи стегнами, ішла Фріці; губи в неї були яскраво нафарбовані. Вона глянула на мене так байдуже, наче крізь віконну шибку.

— Здорова будь, Фріці! — привітався я.

Вона схилила голову, як королева, і нічим не виказала свого здивування, але, проминувши нас, вона пішла швидше — хотіла поговорити з Розою про цю зустріч. Я й тепер міг би ще звернути у якусь бічну вулицю, бо знав, що зараз з’являться ще й інші дівчата — саме був час їхнього першого обходу вулиць. Проте, з якоїсь упертості, я й далі йшов просто вперед — чого це я мав їх обминати? Я ж знав їх набагато краще, ніж оцю дівчину, що йшла поруч, з її Біндінгом та його б’юїком. Нехай побачить їх, нехай добре до них придивиться.

Вони всі, одна за одною, пройшли повз довгу шеренгу ліхтарів — красуня Валлі, бліда, струнка, елегантна; Ліна з дерев’янкою замість ноги; кремезна Ерна; «курчатко» Маріон; червонощока Марго; гомосексуаліст Кікі в білячій шубці і, нарешті, бабуся Мімі із спазмами судин, що своїм виглядом нагадувала обскубану сову. Я здоровкався з усіма, а коли ми потім пройшли коло «матусі», що сиділа біля свого казана з ковбасками, то я щиро потиснув їй руку.

— А у вас тут чимало знайомих, — зауважила Патриція Гольман, трохи помовчавши.

— Таких і справді чимало, — відповів я задерикувато.