Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Я постукав до Джорджі Блока. У шпаринку з-під його дверей пробивалося світло — зубрив!

— Ходімо, Джорджі, жерти, — сказав я йому.

Він подивився на мене. Його бліде обличчя зашарілось.

— Я не голодний.

Він вирішив, що кличу його із співчуття до нього, і тому відмовився.

— А ти спершу подивись гарненько, — сказав я. — Інакше все зіпсується. Зроби мені таку ласку.

Ідучи з ним коридором, я зауважив, що двері Ерни Беніг причинені нещільно. За ними я почув чийсь легкий віддих. «Ага», — подумав я собі й тієї ж миті почув, як у кімнаті Гассе тихенько клацнув замок і двері теж трохи прочинилися. Увесь пансіон, здавалося, чатував на мою кузину.

У яскравому світлі люстри стояли парчеві крісла пані Залев-ської. Позичена в Гассе настільна лампа заливала світлом ананас, дорогу ліверну ковбасу, сьомгу, пляшку черрі-бренді…

Коли ми з оторопілим Джорджі наминали все це їдло, у двері постукали. Я знав, що буде далі.

— Увага, Джорджі! — прошепотів я, а тоді гукнув: — Заходьте!

Розчинилися двері, і увійшла, паленіючи від цікавості, пані Залевська. Уперше в житті вона власноручно принесла мені пошту — бандероль, якусь листівку, що закликала мене

чимшвидше перейти до споживання сирих продуктів. Пані За-левська вбралася казково, як справжня великосвітська дама у давні добрі часи: мережана сукня, шаль із торочками, брошка у вигляді медальйона з портретом покійного Залевського. Солодка усмішка враз застигла у неї на обличчі: вона спантеличено дивилася на збентеженого Джорджі. А я реготав як на-віжений. Господиня вмить опанувала себе.

— Ага, дістали гарбуза! — в’їдливо кинула вона.

— Дістав, — погодився я, все ще роздивляючись її пишне вбрання. Яке щастя, що моя гостя не прийшла!

Пані Залевська невдоволено глянула на мене.

— А ви ще регочете? Я завжди казала: де в інших людей серце, там у вас — пляшка з горілкою.

— Добре сказано, — відповів я, — але чи не зробили б ви нам честь, шановна пані?..

Вона вагалась, але нестерпне бажання — може, пощастить довідатись іще дещо — перемогло. Я відкоркував пляшку чер-рі-бренді.

Пізно ввечері, коли все стихло, я взяв пальто, ковдру та прокрався коридором до телефону. Ставши навколішки перед столом, де стояв апарат, я накинув собі на голову пальто й ковдру, зняв слухавку правою рукою, а лівою притримував знизу пальто. Тепер я був певний, що мене ніхто не зможе підслухати. Бо в пансіоні пані Залевської було чимало довжелезних вух. Мені пощастило — Патриція Гольман була вдома.

— Давно ви вже повернулися зі свого таємничого побачення?

— Уже з годину.

— Шкода. Якби ж я знав…

Вона засміялася:

— Однаково нічого б не змінилося. Лежу в ліжку, і в мене знову температура. Дуже добре, що повернулася додому рано.

— У вас температура? А чого?

— Та нічого страшного. А ви що робили сьогодні ввечері?

— Розмовляв зі своєю хазяйкою про міжнародне становище. А ви? Владнали свою справу?

— Сподіваюсь, що все буде гаразд.

Мені під моїм накриттям не було вже чим дихати. Щоразу, коли говорила дівчина, я підіймав «завісу» і хапав трохи свіжого повітря, а тоді закривав «кватирку» і говорив сам, щільно притуливши рота до слухавки.

— Серед ваших знайомих є хтось, кого звуть Робертом?

Вона засміялась:

— Здається, немає…

— Шкода. Я залюбки послухав би, як ви вимовляєте це ім’я. А може, ви все ж таки спробуєте?

Вона знову засміялася.

— Ну, хоч би так, жартома… — сказав я. — Приміром таке: «Роберт-осел!»

— Роберт-маля!

— У вас чудова вимова, — сказав я. — А тепер давайте спробуємо з Роббі… Отже: Роббі — це…

— Роббі — це пияк, — стиха вимовив далекий голосок, — а тепер мені треба спати, я прийняла снодійне, і в голові вже гуде.

— Тоді на добраніч… спіть спокійно!..

Поклавши слухавку, я скинув з себе пальто й ковдру. Випроставшись, я скам’янів. За крок від мене стояв, наче привид, пенсіонер — фінансовий радник, що мешкав у кімнатці поряд з кухнею. Я щось сердито пробурчав собі під ніс.

— Тсс! — прошепотів він, вищирившись.

— Тсс! — відповів я йому, в душі посилаючи його під три чорти.

Він підняв палець:

— Я вас не викажу. Це політика, га?

— Що таке?! — здивувався я.

Він підморгнув мені:

— Не хвилюйтеся! Я сам належу до крайнього правого крила. Таємна політична розмова, адже так?

Я зрозумів і теж вищирився:

— Високополітична!

Він кивнув і прошепотів:

— Хай живе його величність!

— Тричі віват! — відповів я. — А тепер ось що: чи не знаєте ви часом, хто винайшов телефон?