Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Бувають, звичайно, — відповіла вона, — але заради них не позичають крісел.

— А я позичаю, — наполягав я, — бо шаную родинні зв’язки.

— Можна подумати! Волоцюги ви всі! Візьміть собі парчеві крісла. А червоні плюшеві поставте до вітальні.

— Дуже вдячний. Завтра все поверну. І килим теж…

— Килим?! — вона обернулась до мене. — Хто тут промовив слово «килим»?!

— Я. Та й ви теж. Щойно…

Вона обурено дивилася на мене.

— Без нього не можна, — сказав я. — На ньому ж стоять крісла…

— Пане Локамп, — велично промовила пані Залевська, — вгамуйтеся! «Помірність у всьому», так говорив небіжчик Залевський. Це й вам слід було б засвоїти!

Я знав, що небіжчик Залевський, незважаючи на цей девіз, спився вщент. Про це мені принагідно не раз розповідала сама пані Залевська. Та йшлося не про це. Вона використовувала свого чоловіка, як інші люди Біблію, — для цитат. І що давнішим ставав день його смерті, то універсальнішими уявлялись їй його вислови. Тепер його можна було згадувати в усіх випадках — як і Біблію.

Я заходився чепурити свою кімнатку. Після обіду розмовляв по телефону з Патрицією Гольман. Вона нездужала, і я не бачив її майже цілий тиждень. Ми домовилися зустрітися о восьмій, я запропонував повечеряти в мене, а потім піти в кіно.

Парчеві крісла й килим справляли розкішне враження, та освітлення аж ніяк не пасувало до них. Я постукав у двері до Гассе, щоб позичити в них настільну лампу. Зморена пані Гассе сиділа біля вікна. Чоловік іще не прийшов з роботи. Він щодня добровільно працював на годину або дві довше: боявся, щоб не звільнили, його дружина нагадувала чимось хвору пташку. У її зів’ялих, старіючих рисах усе ще щось нагадувало вузеньке личко дитини, розчарованої та сумної.

Я сказав, за чим прийшов. Вона пожвавішала, дала мені лампу.

— Так, так, — зітхаючи, сказала вона, — якщо тільки подумати, коли б я раніше…

Я знав цю історію. Ішлося про перспективи, що мали відкритися перед нею, коли б вона не побралася з Гассе. Знав я цю історію і в редакції самого Гассе. Тут уже йшлося про перспективи, які були б у нього, коли б він зостався неодруженим. Це була, мабуть, чи не найпоширеніша історія в світі. Та й чи не найбезнадійніша.

Якусь хвильку послухавши її, сказавши кілька банальних фраз, я пішов до Ерни Беніг, щоб узяти в неї грамофон.

Пані Гассе згадувала про Ерну лише як про «особу, що жила поряд». Вона зневажала її, бо заздрила. А мені Ерна дуже подобалася. Вона знала життя, знала, що треба міцно за нього триматися, коли хочеш урвати собі хоч шматок того, що звуть щастям. Вона знала й те, що за цей шматок треба часом платити удвічі, а то й утричі дорожче. Бо щастя — то найнепевніша й найдорожча річ у світі.

Ерна, ставши навколішки перед валізою, дістала мені кілька платівок.

— Хочете фокстроти? — спитала вона.

— Ні, я не танцюю.

Вона здивовано глянула на мене.

— Не танцюєте? Що ж ви робите, коли йдете кудись?

— Танцюю з чаркою. Це зовсім непогано.

Вона похитала головою.

— Чоловікові, який не вміє танцювати, я одразу б дала від-коша.

— У вас надто суворі принципи, — заперечив я. — Але ж є й інші платівки. Ви оце нещодавно ставили одну дуже гарну — жіночий голос… щось ніби гавайська музика…

— А ця й справді чудова. «Як жити я могла без тебе» — ця?

— Вона! Чого тільки не придумають ці автори модних пісеньок! Мені здається, що це єдині романтики, які ще є на цім світі.

Ерна засміялась:

— Та й справді! Грамофон — це сьогодні щось на зразок альбому для віршів; колись туди писали вірші, а тепер дарують платівки. Коли мені хочеться про щось згадати, то я ставлю платівку з тих часів — і переді мною все знов оживає.

Я подивився на цілі купи платівок, що лежали на підлозі.

— Якщо зважати на них, Ерно, то у вас, певне, є чимало спогадів…

Підвівшись, Ерна відкинула з чола рудувате волосся.

— Так, — сказала вона, відсунувши ногою купу платівок, — але я воліла б мати одну, та справжню…

Порозгортавши все, що купив на вечерю, я приготував стіл, як умів. Сподіватися на допомогу з кухні було нічого, бо стосунки з Фрідою склалися в мене надто кепські. Вона хіба що перекинула б мені щось, та й годі. Тая обійшовся без її допомоги, і незабаром мою стару комірчину було не впізнати — здавалося, вона аж сяяла! Крісла, лампа, накритий стіл — я відчував, як мене охоплює схвильованість чекання.

Я вийшов з дому, хоча мав іще більш як годину часу. Вітер довгими поривами шугав з-за рогів будинків. Уже засвітили ліхтарі. Поміж будинків загусали сині, як море, сутінки. «Інтер-національ» плавав у ньому, наче розснащене військове судно. Я зайшов туди.