Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Не треба, — перебив він мене, — я ще тоді добре до неї придивився.

— Можна дивитися і можна бачити, — зауважив я. — Вам треба подивитися на деталі. Лакування — першокласне, фірми «Фоль і Рурбек», собівартість двісті п'ятдесят марок, усі покришки нові, ціна за прейскурантом — шістсот марок, то вже маємо вісімсот п'ятдесят! Оббивка з найкращого корду…

Він махнув рукою. Я почав знову. Я запропонував йому оглянути комплект інструментів високого класу, верх із розкішної шкіри, хромований радіатор, найсучасніші бампери — шістдесят марок за пару; я поривався до «кадилака», як дитина до матері, силкуючись умовити Блюменталя піти зі мною до машини. Я знав, що, коли стоятиму на землі, то, як Антей, відчую приплив нових сил. Ціна здається не такою вже й страшною, коли замість абстрактного торгу покупцеві показують товар.

Але й Блюменталь так само знав, що сила його — за оцим письмовим столом.

Він зняв окуляри й аж тепер по-справжньому взявся до мене. Ми боролись, як тигр і удав. Удавом був Блюменталь. Не встиг я й угору глянути, як він уже виторгував півтори тисячі марок.

Мене охопив страх. Я сягнув до кишені й міцно стиснув рукою Готфрідів амулет.

— Пане Блюменталь, — сказав я, уже добряче зморений, — уже перша година, вам, безперечно, час обідати!

Мені будь-що хотілося втекти з цієї контори, де ціни тануть, як сніг.

— Я обідаю лише о другій, — незворушно промовив Блюменталь. — Але знаєте що? Ми можемо зробити зараз спробну поїздку.

Я полегшено зітхнув.

— А тоді знову поговоримо, — додав він.

Мені знову забило дух.

Ми поїхали до нього додому. На моє здивування, у машині він враз став інший — наче його підмінили. Добродушно розповів давно відомий мені анекдот про імператора Франца Иосифа. Я теж розповів йому анекдот про трамвайного кондуктора, він мені тоді — про саксонця, що збився з дороги, а я йому — про закохану шотландську пару, і, тільки під’їхавши до його домівки, ми враз знову споважніли. Він попросив мене зачекати й пішов по дружину.

— Мій любий гладкий «кадилаче»! — сказав я, поплескуючи машину по радіатору, — за усіма тими анекдотами, безперечно, криється якась нова крутня. Та не журись — ми вже якось прихистимо тебе тут. Він купить тебе, бо, коли єврей прийшов удруге, це означає, що він таки купить. Коли приходить удруге християнин, то він іще довго не купує. Він зробить не одну спробну поїздку, щоб заощадити на таксі, а тоді раптом згадає, що замість машини йому потрібне обладнання для кухні. Ні, братику, краще вже мати діло з євреями, вони знають, чого хочуть. Але присягаюся тобі, мій любий товстуне: якщо я спущу цьому нащадкові норовливого Юди Маккавея ще хоча б сто марок, — то довіку не вип’ю і чарки горілки!

Вийшла пані Блюменталь. Я пригадав собі всі Ленцові поради та вмить із вояка став джентльменом. Блюменталь на це тільки підло усміхнувся. То був залізний чоловік, йому більше личило б продавати локомотиви, а не трикотажні вироби.

Я подбав про те, щоб він сів на заднє сидіння, а його жінка — поруч мене.

— Куди накажете повезти вас, шановна пані? — улесливо спитав я.

— Та куди хочете, — відповіла вона, поблажливо всміхаючись.

Під час поїздки я без упину розмовляв. Моє щастя, що я мав справу з простодушною людиною. Говорив я так тихо, що Блю-менталь навряд чи міг щось розчути. Я почувався так вільніше. Досить того, що він сидів у мене за спиною.

Ми зупинилися. Вийшовши з машини, я впевнено глянув на свого супротивника.

— Ви мусите погодитись, пане Блюменталь, що машина йде як по маслу.

— Та де там те масло, юначе, — заперечив він якось навдивовижу миролюбно, — коли податки з’їдають усе. За машину треба платити дуже високі податки. Це щоб ви знали!

— Пане Блюменталь, — сказав я, докладаючи всіх зусиль, щоб не збитися з тону, — ви людина ділова, з вами я можу говорити відверто. Це ж не податки, це — накладні витрати. Скажіть-но самі, що потрібне нині, щоб провадити якесь діло? Ви ж знаєте: це вже не капітал, як було колись, це — кредит, довіра клієнтів! А як здобути кредит? Тільки через показний зовнішній вигляд. «Кадилак» — солідна машина, швидка та вигідна, до того ж не старомодна, в ній — дух здорового бюргерства, це — жива реклама для фірми.

Блюменталя це розвеселило; він звернувся до жінки:

— А він має єврейську голову, га? Юначе, — звернувся він до мене так само по-свійському, — тепер найкраща реклама солідності — зношений костюм і поїздка автобусом. Коли б у нас з вами були ті гроші, які ще не сплачено за ці всі елегантні машини, що мчать повз нас, ми могли б покинути діло й спокійно піти на відпочинок. Це я вам кажу по секрету.