Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Проклинаючи все на світі, власник павільйону викотив візок. Ми поклали туди все, що виграли, і рушили до іншого павільйону. Ліна котила візок. Коваль кидав з цього приводу такі дотепи, що я змушений був іти з Патрицією Гольман трохи позаду. У сусідньому павільйоні накидали кільця на пляшки з вином. Якщо кільце попадало на шийку — ви вигравали пляшку. Ми виграли шість пляшок. Ленц поглянув на етикетки й подарував вино ковалеві.

Була іще одна халабудка на зразок попередніх. Але власник уже пронюхав, що діється, і, коли ми підійшли, заявив, що вже зачинено. Побачивши, що тут можна вигравати пляшки з пивом, коваль хотів зняти галас, та ми відмовилися: хазяїн павільйону не мав однієї руки.

У супроводі цілого почту ми пішли до «кадилака».

— Що ж його тепер робити? — спитав Ленц, чухаючи потилицю. — Краще не придумаєш, як припасувати дитячий візок ззаду й так везти його.

— Авжеж, — сказав я, — але тобі доведеться сісти в нього й кермувати, щоб він не перекинувся.

Патриція Гольман запротестувала, її непокоїло, що Ленц і насправді так зробить.

— Гаразд, — сказав Готфрід, — тоді давайте ділити. Обох плюшевих ведмедиків неодмінно вам. Грамофонні платівки теж вам. А що робити зі сковородою?

Дівчина похитала головою.

— У такому разі переходить у власність майстерні, — проголосив Готфрід. — Бери її собі, Роббі, ти ж давній мастак смажити яєчню… А сервіз для кави?

Дівчина хитнула головою в бік Ліни.

Куховарка зашарілася. Готфрід передав їй усі предмети з сервізу урочисто, наче видавав премію. Потім дістав таз для умивання.

— А ця посудина? Панові ковалеві, правда ж? Вона йому знадобиться. Та й будильник теж. Бо ж ковалі сплять міцно…

Я подав Готфрідові вазу для квітів. Він вручив її Ліні. Вона намагалась, пробелькотівши щось, відмовитись. Її очі прикипіли до «Покути святої Магдалини». Вона подумала, що коли візьме вазу, то картина дістанеться ковалеві.

— Я страх як люблю мистецтво, — вимовила вона нарешті. Зворушлива у своїй жадібності, вона стояла перед нами і схвильовано гризла свої червоні пальці.

— Шановна фрейлейн, що ви на це скажете? — спитав Ленц, поважно повертаючись до Патриції Гольман.

Дівчина взяла картину й віддала куховарці.

— Це дуже гарна картина, Ліно, — сказала вона.

— Повісь її над ліжком, і нехай вона тебе надихає, — додав Ленц.

Ліна схопила картину. На очах їй виступили сльози. Вона так була вдячна, що аж заїкатися почала.

— Ну, а тепер ти, — замислено звернувся Ленц до дитячого візка.

Ліна, забувши, що тільки-но милувалася з портрета Маг-далини, знову жадібно прикипіла очима до візка. Коваль висловив думку, що, мовляв, ніколи не знаєш, коли така штука раптом стане в пригоді, і так розреготався з цього приводу, що впустив пляшку з вином. Та Ленц вважав, що з них досить.

— Стривайте-но, я он там щось спостеріг… — сказав він і зник. За кілька хвилин він повернувся, узяв візок і кудись його покотив. Повернувся вже без візка та сказав:

— Усе гаразд!

Ми сіли в «кадилак».

— Як на Різдво! — сказала Ліна, ощасливлена подарунками, і простягла нам на прощання свою червону лапу.

Коваль відкликав нас убік.

— Слухайте-но! — сказав він. — Якщо вам треба буде когось відлупцювати, я живу на Лейбніцштрасе, 16, у дворі, ліворуч, на третьому поверсі. Якщо їх буде кілька, то й я прийду зі своїми хлопцями.

— Домовилися, — відповіли ми й поїхали.

Виїхавши з містечка розваг, ми звернули вбік, і тут Готфрід показав кудись крізь віконце машини. Ми побачили наш дитячий візок, а в ньому справжнє немовля; біля візка стояла бліда жінка, що й досі не могла отямитися від збентеження — вона все ще роздивлялася подарунок.

— Правда ж, добре? — сказав Готфрід.

— Віддайте їй ще й плюшевих ведмедиків! — вигукнула Патриція Гольман. — Там їхнє місце!

— Хіба що одного, — сказав Ленц. — А другий нехай лишиться вам.

— Ні, віддайте обох!

— Г аразд.

Ленц вискочив з машини, тицьнув плюшевих звіряток жінці в руки і, перш ніж вона встигла щось сказати, помчав назад, так наче за ним хтось гнався.

— Ну, от, — засапано сказав він, — тепер мене аж у млость кинуло від власного благородства. Підвезіть мене до «Інтерна-ціоналю». Мені неодмінно треба випити коньяку.

Він виліз, а я відвіз дівчину додому. Усе було не так, як минулого разу. Вона стояла в дверях, і по її обличчю перебігало світло ліхтаря. Вона була прекрасна. Я страх як хотів залишитися з нею.

— На добраніч, — сказав я, — спіть спокійно.