Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— А тепер, — сказав я, — ми чесно заробили, щоб перехилити по чарці. Де б нам це зробити?

Патриція Гольман хвилинку подумала.

— Ходімо знову до того чудового бару з вітрильниками, — запропонувала вона.

Мене враз охопило хвилювання. У тому барі безперечно сидів тепер останній із романтиків. Я навіть уявив собі, яке в нього буде обличчя…

— Ет, — швиденько відказав я, — що в ньому особливого? Є набагато приємніші ресторанчики…

— Не знаю… Мені там так сподобалося…

— Справді? — розгублено спитав я. — Вам там сподобалося?

— Авжеж, — відповіла вона, сміючись, — навіть дуже сподобалось!..

«На тобі таке, — подумав я, — а я ж так себе сварив за це!»

— Але мені здається, що зараз там дуже завізно, — ще раз спробував я урятувати ситуацію.

— Можна ж подивитися…

— А справді. — Я розмірковував, як мені бути.

Під’їхавши, я швиденько вискочив з машини.

— Швиденько гляну, як воно там… Зараз же вернусь.

Крім Валентина, знайомих у барі не було.

— Скажи-но, — спитав я його, — Готфрід уже був тут?

Валентин ствердно кивнув.

— Був. І Отто з ним. Півгодини тому пішли.

— Шкода, — відповів я, полегшено зітхнувши, — хотів з ними зустрітися.

Повернувшись до машини, я сказав:

— Можна спробувати, сьогодні тут випадково не так уже й людно.

Проте для обережності я поставив «кадилак» за рогом вулиці, в найтемнішому місці.

Але не минуло й десяти хвилин, як жовточуба Ленцова голова з’явилася біля прилавка. «Бий тебе лихий, — подумав я, — от і влип! Краще б уже це сталося десь тижнів за два…»

Готфрід, здавалося, зайшов на хвилинку. Я вже подумав був, що небезпека минула, аж тут Валентин показав Ленцові на мене. Не треба було брехати, ніби я хотів з ним побачитись! Гот-фрідове обличчя, коли він нас угледів, було чудовим взірцем для кіноактора, що старанно опановує свій фах. Очі полізли на лоба, нижня щелепа мало не відпала — я аж злякався. Шкода, що цієї миті в барі не було якогось режисера; я певний, що він тут-таки запросив би Ленца на якусь роль. Приміром, на роль моряка, перед яким після аварії корабля з морської безодні виринає й сичить велетенський змій.

Готфрід швидко опанував себе. Я кинув йому погляд, яким настирливо благав його вшитися звідси геть. Він відповів на це підступною усмішечкою, обсмикав піджак і пішов до нас.

Я знав, що на мене чекає, і тому зараз же перейшов у наступ.

— Ти вже відвіз фрейлейн Бомблат додому? — спитав я, щоб одразу ж нейтралізувати його.

— Так, — відповів Готфрід, не змигнувши й оком і нічим не виказавши, що мить тому він навіть гадки не мав про якусь там фрейлейн Бомблат. — Вона тебе вітає і просить, щоб ти їй зателефонував завтра вранці.

Це був добрий контрудар! Я кивнув.

— Зателефоную. Сподіваюся, що вона купить-таки машину.

Ленц знову відкрив був рота, та я стусонув його в голінку

й так на нього подивився, що він, усміхнувшись, замовк. Ми випили по чарці. Я пив тільки коктейль «Сайд-кар» з лимонним соком. Боявся, щоб знову не збитися на слизьке.

Готфрід був у чудовому гуморі.

— Тільки-но заходив до тебе, — сказав він. — Думав, що підемо кудись разом/Тоді зайшов у містечко розваг. Там нова чудова карусель. Давайте підемо туди, га? — Він глянув на Патрицію Гольман.

— Ходімо швидше! — відповіла вона. — Я страшенно люблю карусель!

— Тоді ходімо зараз же! — сказав я, радіючи, що ми підемо з бару — на вулиці все було простіше.

Шарманщики — перші форпости містечка розваг. Меланхолійні ніжні звуки. На потертих оксамитових килимчиках, якими звичайно вкривають шарманки, сидить часом папуга або змерзле мавпеня в червоній сукняній курточці. Пронизливо лунають голоси торговців. Вони продають клей для порцеляни, склорізні алмази, шербет, повітряні кульки, тканини. Від карбідних ламп розливається холодне синювате світло та специфічний запах. Ворожки, астрологи, ятки з медовими пряниками, човни-гойдалки, павільйончики з атракціонами й нарешті — гучна музика, різноколірні барви, блиск — освітлені, наче палаци, кружляли башти каруселей.

— Нумо, дітки! — Ленц із розмаяною чуприною кинувся до «американських гірок».

Тут грав найпотужніший оркестр. З укритих позолотою ніш павільйончика, по шестеро з кожної, виходили фанфаристи, поверталися на всі боки, сурмили, салютували фанфарами й відступали назад. То було грандіозне видовище!

Ми сіли у велику гондолу з головою лебедя і помчали вгору та вниз. Навколишній світ мерехтів і мчав повз нас, погойдувався і провалювавсь у чорний тунель, крізь який ми пролітали під стук барабанів, а тоді виринали назустріч блиску й фанфарам.