Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— На добраніч!

Я дивився їй услід, аж поки погасло освітлення на сходах, а тоді поїхав «кадилаком» геть. Почувався я якось дивно. Це було не так, як звичайно, коли ввечері захопишся раптом якоюсь дівчиною. Тут була якась велика ніжність. Ніжність і бажання дата собі повну волю. Волю полинути кудись у невідоме…

Я поїхав до Ленца в «Інтернаціональ». Там майже нікого не було. У куточку сиділа Фріці зі своїм приятелем, офіціантом Ало-ісом. Вони про щось сперечалися. Готфрід сидів з Мімі й Вал-лі на канапі біля прилавку. Він приязно розмовляв з обома, навіть із бідолашною підстаркуватою Мімі.

Дівчата скоро пішли. їм треба було йти «на роботу» — саме був час. Мімі постогнувала й зітхала — в неї корчило ноги. Я підсів до Готфріда.

— Ну, давай, рубай, — сказав я.

— А навіщо, малий, — на моє здивування відповів він. — Ти робиш усе правильно.

Мені полегшало на серці, що він так просто поставився до всього.

— Міг би сам хоч слово зронити, — сказав я.

Він махнув рукою:

— Дурниці!

Я замовив рому.

— А знаєш, — сказав я трохи згодом, — я уявлення не маю, хто вона й що. Не знаю навіть, що в неї з Біндінгом. Він тобі що-небудь сказав тоді?

Ленц глянув на мене:

— Хіба це тебе непокоїть?

— Ні.

— Я так і думав. А це пальто тобі, до речі, личить…

Я почервонів.

— Чого ти соромишся? Ти на правильному шляху. Я б і сам не від того…

Я трохи помовчав.

— Чому це так, Готфріде? — нарешті спитав я.

— А так, що все інше — це сміття, мотлох, Роббі. Бо в наш час немає нічого такого, що було б чогось варте. Згадай, що тобі вчора казав Фердинанд. Він має слушність, цей старий товстий мертвописець. А тепер ходи-но до ящика й зіграй кілька старих солдатських пісень.

Я зіграв «Три лілеї» та «Аргонський ліс». У безлюдній кав’ярні вони лунали, наче пісні привидів. Мене обступили спогади — де й коли ми їх співали.

Два дні по тому Кестер квапливо вискочив з нашої «контори».

— Роббі, щойно дзвонив твій Блюменталь. Об одинадцятій маєш бути в нього з «кадилаком». Він хоче зробити спробний виїзд.

Я кинув викрутку та французький ключ.

— Отто, друзяко! От якби це діло вигоріло!

— А що я вам казав, — почулося з оглядової ями, де Ленц порпався під «фордом». — Я казав, що він іще прийде. Слухати треба Готфріда!

— Заткни пельку, тут діло серйозне! — гримнув я на нього. — Отто, на скільки мені можна відступитися від нашої ціни?

— Щонайбільше — на дві тисячі. У крайньому разі — на дві тисячі двісті. Коли вже інакше нічого не вийде — на дві з половиною. Коли побачиш, що маєш діло з божевільним — на дві шістсот. Але тоді скажеш йому, ми його довіку проклинатимемо.

— Добре!

Ми надраїли машину до неймовірного блиску. Я сів за кермо. Кестер сказав, поклавши мені руку на плече:

— Роббі, пам'ятай, що ти, бувши солдатом, відстоював і не таке. До останньої краплі крові борони честь нашої майстерні. Умри, та не відведи руки з Блюменталевого гаманця.

— Буде зроблено! — усміхнувся я.

Ленц дістав із кишені якусь медаль і тицьнув мені її.

— Потримайся за мій амулет, Роббі!

— Про мене… — Я взяв у руку медаль.

— Абракадабра, великий Шіво, — молився Ленц, — благослови цього боягуза, надай йому мужності й сили! Стривай, візьми його краще з собою! А тепер іще плюнь тричі!

— Порядок, — сказав я, плюнув йому під ноги й поїхав. Юп схвильовано відсалютував мені бензиновим шлангом.

По дорозі я купив кілька гвоздик і, як мені здавалося, зі смаком поставив їх у кришталеві вазочки, прилаштовані в машині. Я сподівався вплинути цим на пані Блюменталь.

На жаль, Блюменталь прийняв мене в конторі, а не вдома. Довелося чекати з чверть години. «Голубе мій, — подумав я, — ці штучки ми знаємо, на таке ти мене не візьмеш». У приймальні я розпитав про фірму гарненьку друкарку, задобривши її гвоздичкою зі свого піджака. Трикотажні вироби, торгівля йде добре, у конторі працює дев'ять чоловік, є лагідний компаньйон, є запеклий конкурент — фірма «Майєр і син», там син власника їздить червоним двомісним «есексом»… Це все, що я встиг дізнатися, поки Блюменталь запросив мене в кабінет.

Він одразу ж спробував ошелешити мене.

— Юначе, — сказав він, — часу в мене обмаль. Ціна, яку ви тоді назвали, — ваша нездійсненна мрія. Так-от, поклавши руку на серце, скільки коштує машина?

— Сім тисяч марок, — відповів я.

Він різко відвернувся.

— Тоді нічого не вийде.

— Пане Блюменталь, — сказав я, — подивіться ще раз на машину.