Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Альфонс непомітно підморгнув мені, мовляв, усе йде гаразд. А Альфонс був знавець! Він не так знався на красі та культурі людини, але, скорше, на суті, на змісті.

— Якщо вам пощастить, то ви взнаєте Альфонсове вразливе місце, — сказав я.

— Хотіла б дізнатися, — відповіла дівчина. — Подивитись на нього, то не скажеш, що він може мати хоч якесь вразливе місце.

— Має! Он гляньте! — я показав на столик біля прилавка.

— Як?! Грамофон?!

— Не грамофон. Хор! Альфонсова пристрасть — хорові співи. Не танці, не класична музика, а тільки хор — чоловічий, змішаний… Усі оті платівки — то все хорові співи. Та ось і він іде…

— Ну як? Смакує? — спитав Альфонс.

— Як дома в рідної матінки, — відповів я.

— А як сподобалось дамі?

— Ніколи не їла такого смачного бігосу, — сміливо заявила дама.

Альфонс задоволено кивнув.

— Зараз я поставлю вам свою нову платівку. Ви такого ще не чули.

Він пішов до грамофона. Зашурхотіла по платівці голка — і в залі загримів могутній чоловічий хор, дужі голоси заспівали «Лісову тишу». Це була з біса гучна тиша.

З першого ж такту в пивничці залягла тиша. Не виказати благоговіння до Альфонсових хорів було просто небезпечно. Він стояв, спершись волохатими руками на прилавок. Під впливом співу обличчя його змінилося, стало замріяним — яким лишень здатне бути обличчя горили. Хорові співи мали над Альфонсом незбагненну силу. Під їхнім впливом він ставав лагідним, як ягня.

Він міг встряти в колотнечу, та коли в розпалі бійки лунав чоловічий хор, він одразу ж кидав битися, ніби до нього доторкнулися чарівною паличкою, починав слухати й уже ладен був замиритися. Колись, як він був іще запальніший, дружина завжди тримала під рукою його улюблені платівки. Тільки-но, бува, ситуація почне розпалятися й Альфонс дістає вже з-під прилавка молоток, як вона швиденько ставить голку на платівку — й він одразу ж кидає молоток, слухає і заспокоюється. Тепер потреба в цьому відпала: дружина його померла, її портрет — дарунок Фердинанда Гpay, який за це міг харчуватися в пивничці безкоштовно, — висів над прилавком, та й сам Альфонс постарів і запал його згас. Платівка скінчилась, Альфонс підійшов до нас.

— Чудово! — сказав я.

— Особливо перший тенор, — додала Патриція Гольман.

— Слушно! — сказав Альфонс і вперше за весь вечір пожвавішав, — а ви розумієтеся на таких речах! Перший тенор — то співак високого класу.

Ми розпрощалися з хазяїном.

— Вітайте від мене Готфріда, — сказав він. — Скажіть, нехай заходить!

Ми стояли на вулиці. Перед будинком росло старе гіллясте дерево, плями світла й тіні від ліхтарів неспокійно бігали по дереву аж до густої крони. Гілки вже вкривалися легеньким зеленим пушком, у тьмяному хисткому світлі дерево виглядало могутнім і високим, здавалося, що крона його губиться в сутінках десь там угорі — так наче велетенська розчепірена рука з незмірною тугою поривається до неба.

Патриція Гольман скулилась.

— Вам холодно? — спитав я.

Вона підняла плечі й засунула руки в рукава свого хутряного жакета.

— Скоро зігріюсь. У приміщенні було досить жарко.

— Ви надто легко одягнені. Вечори іще холодні.

Вона похитала головою.

— Не люблю важкої одежі. Та й хочеться, щоб нарешті потепліло. Не терплю холоду. Принаймні тут, у місті.

— У «кадилаку» тепло, — сказав я. — Про всяк випадок я взяв з собою плед.

Я допоміг їй сісти в машину й поклав їй на коліна плед. Вона підтягла його вище.

— Розкішно! От тепер чудово. А то холод навіває сум.

— Не лише холод… Проїдемося трохи? — спитав я, сідаючи за кермо.

Вона кивнула:

— З приємністю.

— А куди?

— Так просто, потихеньку вулицями… Однаково куди…

— Гаразд…

Я запустив мотор, і ми повільно поїхали містом просто так, навмання. Це була година пік вуличного руху. Майже нечутно посувалися ми вулицями — так тихо похуркувала машина. Здавалося, що наш автомобіль — це корабель, який безгучно лине барвистими каналами життя. Повз нас пропливали вулиці, освітлені під’їзди будинків, вогні, ряди ліхтарів, солодка, ніжна схвильованість цього вечора, лагідний трепет осяяної вогнями ночі, а над усім цим, поміж дахами свинцево-сіре глибоке небо, що поглинало зняту містом заграву.

Дівчина мовчки сиділа поруч мене, світло й тіні падали крізь шибку їй на обличчя, перебігали по ньому. Час від часу я поглядав на неї збоку; я знову згадував той вечір, коли вперше побачив її. Обличчя її посерйознішало, здавалося чужішим, аніж щойно перед цим, але вродливішим — те саме обличчя, що так схвилювало мене тоді й глибоко запало мені в пам’ять. У ньому ніби прозирав якийсь таємничий спокій, властивий природі — деревам, хмаринам, звірам, а інколи — й жінці.