Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Привіт! — Вона простягла мені руку. — Я така рада, що вийшла надвір. Цілісінький день просиділа вдома.

Мені сподобалось, як вона подає руку — потиск був сильніший, ніж можна було сподіватися. Я терпіти не міг людей, що подають руку розслаблено, наче дохлу рибину.

— Чому ви не сказали про це раніш? Я міг би заїхати по вас ще вдень.

— Хіба у вас так багато вільного часу?

— Не дуже… Та я б уже якось звільнився.

Вона глибоко зітхнула.

— Чудове повітря! Пахне весною.

— Якщо хочете, можемо поїздити на свіжому повітрі скільки завгодно, — сказав я, — можемо поїхати за місто, в ліс — я на машині. — І я так недбало махнув рукою на «кадилак», наче це був якийсь старенький «форд».

— «Кадилак»? — Вона здивовано глянула на мене. — Це ваша машина?

— На сьогоднішній вечір — моя. А взагалі вона належить нашій майстерні. Ми її відремонтували, а тепер сподіваємося заробити на ній, як ніколи досі.

Я розчинив дверцята.

— Чи не поїхати нам спершу до «Виногрона» повечеряти? Як ви гадаєте?

— Попоїсти можна, але чому саме у «Виногроні»?

Я остовпіло глянув на дівчину. То був єдиний відомий мені фешенебельний ресторан.

— Правду кажучи, я не знаю нічого іншого. І до того ж я вважаю, що «кадилак» нас до чогось зобов'язує…

Вона засміялась:

— У «Виногроні» завжди бундючна й нудна публіка. Давайте поїдемо кудись в інше місце!

Я стояв цілком безпорадний — мої серйозні наміри розвіялися, як дим.

— Тоді запропонуйте ви щось… В інших ресторанчиках, де я інколи буваю, публіка трохи грубувата. Це — не для вас.

— А чого ви так думаєте?

— Та видно ж…

Вона кинула на мене швидкий погляд.

— Можна ж, нарешті, спробувати…

— Гаразд.

Я рішуче відкинув усю свою попередню програму.

— Тоді в мене є одна пропозиція… Якщо ви не з лякливих… їдьмо до Альфонса!

— Альфонс — це вже звучить непогано. А сьогодні ввечері я справді нічого не боюся…

— Альфонс — це хазяїн пивнички, Ленців добрий приятель.

— У Ленца, мабуть, скрізь є приятелі, — сказала вона, сміючись.

Я кивнув на знак згоди:

— Він швидко їх знаходить. Ви ж бачили, як він заприятелював з Біндінгом…

— їй-богу, правда, — відповіла вона, — у них це вийшло блискавично…

Ми поїхали.

Альфонс був огрядний, лагідний чолов’яга. Випнуті вилиці. Очі маленькі. Рукава сорочки закасані. Руки — як у горили. Кожного небажаного клієнта він сам викидав за двері. Навіть спортсменів з товариства «Вірність батьківщині». На випадок ускладнених конфліктів у нього під прилавком завжди лежав молоток. Пивничка стояла на вигідному місці — поруч з лікарнею. Отож Альфонс заощаджував на транспортних видатках…

Хазяїн провів волохатим ручищем по столику з світлого ялинового дерева.

— Пива? — спитав він.

— Горілки й чогось попоїсти… — відповів я.

— А для дами? — спитав Альфонс.

— Дама теж вип’є горілки, — сказала Патриція Гольман.

— Сила, сила, — промовив Альфонс. — Є бігос — свинячі реберця з кислою капустою.

— Сам заколов кабана? — спитав я.

— Авжеж, сам!

— Але ж дама, певно, схоче на закуску чогось легшого, Альфонсе…

— Казна-що ви говорите, — сказав Альфонс. — Ви спершу погляньте на бігос!

Він гукнув офіціантові, щоб той показав нам бігос.

— Знаменита була льоха! — вів Альфонс далі. — Медалістка! Дві перші премії!

— Ну, проти цього й справді ніхто не встоїть, — на мій подив заявила раптом Патриція Гольман так упевнено, ніби вона роками вже вчащала до цього шинку.

Альфонс підморгнув:

— Отже, два бігоси?

Вона кивнула.

— Добре! Піду сам виберу!

Він подався на кухню.

— Я даремно побоювався, що вам тут не сподобається, — сказав я. — Ви вмить скорили Альфонса. Сам пішов вибрати страву! Він робить це тільки заради постійних відвідувачів!

Повернувся Альфонс:

— Додав вам іще й свіженької ковбаси.

— Непогано! — зауважив я.

Альфонс приязно подивився на нас. Принесли горілку. Три чарки. Одну — для Альфонса.

— Ну то будьмо! — сказав він. — Щоб у наших дітей були багаті батьки!

Випили. І дівчина випила, а не просто пригубила.

— Сила, сила, — знову промовив Альфонс і почвалав до свого прилавка.

— Ну, як горілка? — спитав я.

Дівчина пощулилась.

— Трохи заміцна. Але ж мені не можна було осоромитися перед Альфонсом…

Бігос був на славу! Я з'їв дві великі порції, та й Патриція Гольман з'їла значно більше, ніж я від неї сподівався. Мені дуже подобалось, що вона так просто й невимушено поводиться в компанії й почувається в шинку як удома. Без церемоній вона випила з Альфонсом ще чарку горілки.