Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Він мимоволі втягує голову, плечі підняті, руки повисли, ослабли в суглобах кисті; це хода вже не міського жителя, це знову скрадливі, обережні кроки звіра, насторожена пильність солдата.

Він зупиняється і оглядає місцевість. Годину тому вона здавалася йому незнайомою, а тепер він уже впізнає її, кожну висоту, кожну складку гір, кожну ущелину. Він ніколи не йшов звідси: дні й місяці спалахують у вогні спогадів, як папір, вони згоряють і випаровуються, як дим, — тут знову лейтенант Ґеорґ Рає сторожко ходить у нічній варті, і ніщо більше не відокремлює вчора від сьогодні. Навколо безмовність ночі, тільки вітер шурхотить іноді в траві; але у вухах Ґеорґа знову рев битви, звуки вибухів, світлові ракети повисають гігантськими дуговими лампами над усім цим спустошенням, кипить чорне розпечене небо, і від горизонту до горизонту гуде, здіймається фонтанами і клекоче в сірчаних кратерах земля.

Рає скрегоче зубами. Він не фантазер, але він не може захистити себе: спогади накрили його, як буря, — тут, на цій землі, ще немає миру, немає навіть тієї видимості миру, яка настала всюди, тут усе ще триває боротьба, війна; тут продовжує лютувати хоч і примарний, але смерч, і стовпи його крутяться й губляться у хмарах.

Земля запопала Ґеорґа, вона немов хапає його руками, жовта щільна глина обліпила черевики; і це утруднює ходу, наче мерці, глухо нарікаючи у своїх могилах, тягнуть до себе живих.

Він біжить по темних, подзьобаних вирвами полях. Вітер посилюється, небом мчать хмари, і час від часу місяць тьмяним світлом осяває місцевість. Рає зупиняється, туга стискає серце, він кидається на землю, непорушно припадає до неї. Він знає — небезпеки немає, але щоразу, коли місяць випливає, він злякано стрибає у вирву. Він свідомо підкоряється закону цієї землі, по якій можна ходити, випроставшись на весь зріст.

Місяць перетворився на величезну світлову ракету. У її жовтуватому світлі чорніють обгорілі пеньки знайомого лісу. За руїнами ферми тягнеться яр, у якому ніколи не було ворога. Рає, згорбившись, сидить в окопі. Ось залишки ременя, два-три казанки, ложка, іржаві ручні гранати, патронташ, а поруч — мокре сіро-зелене сукно, геть зотліле, й останки якогось солдата, уже наполовину розчинені в глині.

Він лягає на землю обличчям донизу — і безмовність раптом починає говорити. Там, під землею, щось глухо клекоче, дихає уривчасто, гуде і знову клекоче, стукає і дзвенить. Він хапається пальцями за землю і притискається до неї головою, йому чуються голоси й вигуки, йому хотілося б запитати, поговорити, закричати, він прислухається і чекає відповіді, відповіді на загадку свого життя.

Але тільки вітер завиває дедалі сильніше, низько й чимраз швидше біжать хмари, і по полях тінь женеться за тінню. Рає встає і бреде далі, бреде довго, поки перед ним ряд за рядом не виростають чорні кущі, вишикувані в довгі колони, як рота, батальйон, полк, армія.

І раптом йому все стає ясно. Перед цими хрестами руйнується будівля гучних фраз і високих понять. Тільки тут ще живе війна, її вже немає в побляклих спогадах тих, хто вирвався з її лещат! Тут лежать загиблі місяці й роки непрожитих життів, вони — як примарний туман над могилами; тут кричать ці не-прожиті життя, вони не знаходять собі спокою, в лункому мовчанні волають до небес. Страшним звинуваченням дихає ця ніч, саме повітря, в якому ще вирує сила й воля цілого покоління молоді, покоління, яке померло раніше, ніж почало жити.

Тремтіння охоплює Ґеорґа. Яскраво спалахує в ньому свідомість його героїчного самообману: ось вона, жадібна паща, що поглинула вірність, мужність і життя цілого покоління.

Він задихається.

— Браття! — кричить він у ніч і вітер. — Браття! Нас зрадили! Вставайте, брати! Ще раз! Вперед! У похід проти зради!

Він стоїть перед могильними хрестами, місяць випливає з-за хмар, він бачить, як блищать хрести, вони відокремлюються від землі, вони встають з розпростертими руками, ось уже чути кроки. Він крокує на місці, викидає руку догори:

— Вперед, брати!

І опускає руку в кишеню, і знову піднімає. Утомлений, самотній постріл, підхоплений і віднесений поривом вітру. Похитнувшись, опускається Ґеорґ на коліна, спирається на руки і, зібравши останні сили, повертається обличчям до хрестів. Він бачить, як вони рушають з місця, стукають і рухаються, вони йдуть повільно, і шлях їхній далекий, дуже, дуже далекий; але він веде вперед, вони прийдуть до своєї мети й дадуть останній бій, бій за життя; вони крокують мовчки — темна армія, якій належить пройти найдовший шлях, шлях до людського серця, мине багато років, поки вони пройдуть його, але що для них час? Вони рушили в дорогу, вони почали похід, вони йдуть, ідуть.