Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Я складаю присягу. Потім починається допит. Мене запитують, чи не говорив нам Альберт раніше, що він збирається всадити в Бартшера кулю? Я відповідаю: ні. Голова суду заявляє, що багатьом свідкам запам’ятався дивний спокій Альберта.

— Він завжди такий, — кажу я.

— Поміркований? — втручається у нашу розмову прокурор.

— Спокійний, — відповідаю я.

Голова суду нахиляється вперед:

— Навіть за подібних обставин?

— Звичайно, — кажу я. — Він і не за таких обставин зберігав спокій.

— За яких же саме? — запитує прокурор, швидко піднімаючи палець.

— Під артилерійним обстрілом.

Палець ховається. Віллі задоволено гмикає. Прокурор кидає на нього лютий погляд.

— Отже, він був спокійним? — перепитує голова.

— Таким же спокійним, як зараз, — злостиво кажу я. — Хіба ви не бачите, що попри зовнішній спокій у ньому все кипить і вирує. Адже він був солдатом! Він навчився у критичні моменти не метушитися і не здіймати в розпачі руки до неба. По-іншому він би не вижив.

Захисник щось записує. Голова суду якусь мить дивиться на мене.

— Але чому треба було відразу стріляти? — запитує він. — Не бачу нічого страшного в тому, що дівчина раз пішла в кафе з іншим знайомим.

— А для нього це було страшніше від кулі в живіт, — кажу я.

— Чому?

— Тому що в нього нічого не було на світі, крім цієї дівчини.

— Але ж у нього є мати, — втручається прокурор.

— З матір’ю він не одружиться, — заперечую я.

— А чому неодмінно слід одружуватися? — питає голова суду. — Хіба для одруження він не занадто молодий?

— Його не вважали занадто молодим, коли посилали на фронт, — відповідаю я. — А одружитися він хотів тому, що після війни не міг знайти себе, тому що боявся самого себе і своїх спогадів, тому що шукав опори. Цією опорою і була для нього дівчина.

Голова суду звертається до Альберта:

— Підсудний, чи не бажаєте ви нарешті висловитися? Чи правда те, що говорить свідок?

Альберт вагається. Ми з Віллі пожираємо його очима.

— Так, — неохоче говорить він.

— Чи не скажете ви нам також, навіщо ви носили з собою револьвер?

Альберт мовчить.

— Він завжди носить револьвер із собою, — кажу я.

— Завжди? — перепитує голова.

— Звичайно, — кажу я, — так само як носовичок і годинник.

Голова суду дивиться на мене з подивом:

— Револьвер і носовичок ніби не одне й те саме?

— Правильно, — кажу я. — Без носовичка він легко міг обійтися. До речі, носовичка в нього часто не було.

— А револьвер?

— Врятував йому кілька разів життя, — перебиваю я. — Ось уже три роки, як він із ним не розлучається. Це вже фронтова звичка.

— Але тепер револьвер йому не потрібен. Адже зараз — мир.

Я знизую плечима:

— До нашої свідомості це ще не дійшло.

Голова суду знову звертається до Альберта:

— Підсудний, чи не бажаєте ви нарешті очистити своє сумління? Ви не шкодуєте про свій вчинок?

— Ні, — глухо відповідає Альберт.

Настає тиша. Присяжні насторожуються. Прокурор усім корпусом подається вперед. У Віллі такий вигляд, ніби він зараз кинеться на Альберта. Я теж із відчаєм дивлюся на нього.

— Але ж ви вбили людину! — чітко карбуючи кожне слово, каже голова суду.

— Я вбив уже чимало людей, — байдуже каже Альберт.

Прокурор схоплюється з місця. Присяжний, який сидить біля дверей, перестає гризти нігті.

— Повторіть, будь ласка, що ви зробили? — тремтячим голосом запитує голова суду.

— На війні, — швидко втручаюся я.

— Ну, це зовсім інша справа, — розчаровано тягне прокурор.

Альберт піднімає голову:

— Чому?

Прокурор встає:

— Ви ще наважуєтеся порівнювати ваш злочин зі справою захисту вітчизни?

— Ні, — заперечує Альберт. — Люди, яких я там убивав, не заподіяли мені ніякого зла.

— Це нечувано! — вигукує прокурор і звертається до голови: — Я змушений просити…

Але голова суду стримує його.

— До чого б ми дійшли, якби всі солдати думали, як ви? — питає він.

— Правильно, — втручаюсь я, — але за це ми не відповідаємо. Якби його, — показую я на Альберта, — не навчили стріляти в людей, він би й зараз цього не зробив.

Прокурор червоніє, як індик:

— Але це неприпустимо, щоб свідки, коли їх не питають, самі…

Голова суду заспокоює його:

— Я думаю, що в цьому випадку ми можемо відступити від правила.

Мене на деякий час відпускають, і на допит викликають дівчину. Альберт здригається і стискає зуби. На дівчині чорна шовкова сукня, помітно, що вона побувала в перукаря. Вона поводиться вкрай самовпевнено. Видно, почувається центральною фігурою.