Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Деякий час я ще нерухомо лежу, відпочиваю. Потім встаю та прямую до цвинтаря. Я ще не був там. Від дня смерті Людвіґа мені сьогодні вперше дозволено вийти одному. Старенька бабця показує мені дорогу до могили Людвіґа. Могила обнесена буковою огорожею й обсаджена барвінком. Земля ще пухка, і на свіжому горбку в'яне кілька вінків. Золоті написи на стрічках стерлися, і слова вже неможливо розібрати.

Мені було моторошно, коли я йшов сюди. Але тут дуже тихо й зовсім не страшно. Вітерець над могилами, за хрестами — золоте вересневе небо, і в платановій алеї співає дрізд.

Ох, Людвіґу, я сьогодні вперше маю щось схоже на відчуття домівки й миру, а ти більше не тут. Я ще не наважуюся повірити в це почуття і думаю, що це тільки втома та слабкість. Але, якщо раптом це виросте в безмежну самовідданість, може, нам потрібно лише чекати й мовчати, і воно прийде саме собою. Може, єдине, що в нас залишилося, — це наша плоть і земля, і нам потрібно тільки одне: прислухаючись, слідувати за ними.

Ох, Людвігу, ми всі шукали й шукали, ми блукали й зривалися, ми ставили собі безліч цілей і, прагнучи до них, спотикалися об самих себе, ми не знайшли, що шукали, і це зламало тебе; а тепер — невже одне лише дихання вітру над травами або спів дрозда перед заходом сонця, проникнувши в саме серце, можуть повернути нас до самих себе? Невже в хмарі на обрії або в зеленому листі дерев більше сили, ніж у всіх наших бажаннях і прагненнях?

Не знаю, Людвігу, не знаю. Мені поки важко в це повірити, бо я давно вже живу без будь-яких надій. Але ж ми ніколи не знали, що таке самовідданість. Ми не знали її сили. Ми знали тільки насильство.

Проте якщо раптом це виявиться правильним шляхом, Людвігу, то що мені робити тут без тебе?

З-за дерев повільно насувається вечір. Він знову несе з собою тривогу й сум. Я не можу відвести погляду від могили.

Чиїсь кроки скриплять по гравію. Піднімаю очі. Це Ґеорґ Рає. Він заклопотано дивиться на мене та вмовляє піти додому.

— Я давно не бачив тебе, Ґеорґу, — кажу я. — Де ти був увесь цей час?

Він якось непевно махає рукою:

— Намагався знайти якусь професію, спробував кілька.

— Ти пішов із армії?

— Так, — коротко відрізає він.

Дві жінки в жалобі йдуть платановою алеєю. У руках у них маленькі зелені лійки. Зупинившись біля старої могили, жінки поливають квіти. Солодко віє ароматом жовтушника й резеди.

Рає підводить очі:

— Я думав, Ернсте, що знайду там залишки солдатської дружби. Але знайшов лише сліпе почуття стадності, карикатурний привид війни. Ці люди уявили, що врятують батьківщину, приховавши два-три десятки гвинтівок; жебраки-офіцери не знайшли собі іншого заняття, ніж приборкувати різні заворушення; вічні найманці, що втратили зв'язок із життям і просто лякаються думки про повернення в мирне життя; останній, найтвердіший шлак війни — ось що таке ця армія. У цій масі — два-три ідеалісти та купка спраглих пригод хлопців. І всі вони загнані, розчаровані, зневірені, сповнені підозрюють до всіх навколо себе. Ну, а до того ж…

Він мовчить якусь мить, витріщивши очі поперед себе. Я крадькома дивлюся на нього. Нервове, засмикане обличчя, під очима залягли глибокі тіні. Рає робить над собою зусилля і продовжує:

— Зрештою, чому б мені й не сказати тобі про це, Ернсте? Не сказати того, про що я чимало думав? Одного разу нам довелося виступити. Нам сказали, що це проти комуністів. Одначе, коли я побачив убитих робітників, більшість із яких не встигли ще зняти свої старі солдатські куртки й чоботи, коли я побачив наших колишніх фронтових товаришів, у мені щось надломилося. На фронті я одного разу знищив з аероплана добру половину роти англійців і не докоряю собі за це — війна є війна. Але ці вбиті тут, у Німеччині, полягли від куль своїх же колишніх товаришів, — це кінець, Ернсте!

Я згадую про Вайля та Гееля і мовчки киваю у відповідь.

Над нами заспівав зяблик. Сонце сідає, згущуючи золото своїх променів. Рає кусає фільтр сигарети:

— А потім у нас раптом зникло двоє солдатів. Вони нібито збиралися розголосити місцезнаходження одного зі складів зброї. І ось їхні ж товариші, не розібравшись, чи правда це, вбили їх уночі, в лісі, прикладами. Це називалося «таємне судилище».

Один із убитих був у мене на фронті унтер-офіцером. Чудовий хлопець! Після цієї історії я все послав до біса. — Рає озирається. — Ось що з цього всього вийшло, Ернсте. А як усе починалося, згадай, як ми йшли воювати, згадай, що це був за порив, що за буря! — він кидає сигарету на землю. — Чорт забирай, куди все це поділося?