Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— І пили вино, — підхоплюю я.

Він усміхається:

— І ще читали «Зеленого Генріха». Пам’ятаєш, як ми сперечалися про Юдиф?

Я киваю:

— Але потім ти найбільше любив Гьольдерліна.

Людвіґ якось дивно заспокоюється. Він розмовляє тихо й розважливо.

— Яких ми тільки планів не будували, якими благородними людьми хотіли ми стати! А стали просто жалюгідними псами, Ернсте.

— Так, — відповідаю я задумливо, — куди все це поділося? Ми стоїмо поруч, спершись об підвіконня, і дивимося у вікно.

Вітер заплутався у вишневих деревах. Вони тихо шумлять. Зірка падає. Б’є північ.

— Треба йти спати, Ернсте. — Людвіґ простягає мені руку. — На добраніч!

— На добраніч, Людвіґу!

Пізно вночі раптом лунає сильний стукіт у двері. Я зірвався з переляку:

— Хто там?

— Це я — Карл. Відчини!

Я зриваюся на рівні ноги.

Карл забігає до кімнати:

— Людвіґ.

Я хапаю його за плечі:

— Що з Людвіґом?

— Мертвий.

Кімната закрутилася у мене перед очима. Я сідаю на ліжко.

— Лікаря!

Карл гупає стільцем об підлогу, так що стілець розлітається на друзки.

— Він помер, Ернсте. Порізав собі вени.

Не пам’ятаю, як я одягнувся. Не пам’ятаю, як потрапив туди. Раптом переді мною опинилася кімната, яскраве світло, кров, нестерпне поблискування кварцу й гальки, а перед ними в кріслі — нескінченно втомлена, тонка, згорблена постать, страхітливо бліде, загострене обличчя і напівзаплющені згаслі очі.

Я не розумію, що відбувається. Тут його мати, тут Карл, якийсь шум, хтось голосно про щось говорить; так, так, я зрозумів, мені треба залишитися тут, вони хочуть когось привести, я мовчки киваю, опускаюся на диван, двері гупають, я не в змозі поворухнутися, не в змозі вимовити ні слова, я раптом опиняюся сам на сам із Людвіґом і дивлюся на нього.

Останнім Людвіґа бачив Карл. Людвіґ був якось незвично тихий і майже радісний. Коли Карл пішов, Людвіґ навів лад серед своїх нечисленних речей і якийсь час писав. Потім присунув крісло до вікна й поставив на стіл миску з теплою водою. Він замкнув двері на ключ, сів у крісло і, опустивши руки в воду, розрізав собі жили. Біль відчувався слабо. Він дивився, як витікає кров — картина, яку він часто собі уявляв: із жил його виливається вся ця ненависна, отруєна кров.

Усі предмети у кімнаті раптом набули надзвичайно виразних контурів. Він бачив кожну книжку, кожен цвях, кожен відблиск на каменях колекції, бачив строкатість, фарби, він відчував — це кімната Людвіґа. Вона проникла в нього, вона увійшла в його дихання, вона зрослася з ним. Потім почала відсуватися. Затягнулася туманом. Промайнули видіння юності. Айхендорф, ліси, туга за батьківщиною. Примирення, спокій, відсутність усякого страждання. За лісами з'явився колючий дріт, білі хмарки шрапнелі, вибухи важких снарядів. Але тепер страху не було. Вибухи — немов заглушений дзвін. Дзвін посилився, проте ліс не зник. Дзвін ставав дедалі голоснішим. Цей звук гудів у нього в голові, аж здавалося, що голова ось-ось розколеться. Потім у нього потемніло в очах. Дзвони почали затихати, і вечір увійшов у вікно, підпливли хмари, стелячись біля самих ніг. Він завжди мріяв побачити коли-небудь фламінго — тепер він знав: це фламінго з рожево-сірими широкими крилами, багато їх — цілий клин. Чи не так летіли колись дикі гуси, клином летіли на червоний диск місяця, червоний, як мак у Фландрії? Пейзаж усе розширювався, ліси опускалися нижче, блиснули сріблом річки й острови, рожево-сірі крила піднімалися все вище, і все світлішав і розширювався горизонт. А ось і море. Але раптом, гаряче розпираючи горло, рвонувся вгору чорний крик, остання думка вихлюпнула навздогін свідомості, яка витікала геть — страх, бажання порятунку, бажання перев'язати руки! Він спробував устати, швидко підняти руку. Похитнувся. Тіло здригнулося в останньому зусиллі, але він уже був занадто слабкий. В очах щось кружляло й кружляло, потім попливло геть, і величезний птах дуже тихо та повільно опускався все нижче й нарешті безшумно стулив над ним свої темні крила.

Чиясь рука відсторонює мене. Знову прийшли люди, вони нахиляються до Людвіґа; я відпихаю першого, хто наважується торкнутися до нього, ніхто не сміє цього робити. Але тут я раптом бачу обличчя Людвіґа, холодне, ясне, незнайоме, суворе, чуже — я не впізнаю його і, хитаючись, відходжу геть.

Не пригадую, як я прийшов додому. У голові порожнеча, безсило лежать руки на спинці стільця. Людвіґу, я більше так не можу. Я теж більше не можу. Що мені тут робити? Ми всі тут чужі. Відірвані від коренів, виснажені, нескінченно втомлені. Чому ти пішов сам?