Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Альберт іде уздовж лож. Йому наговорили таке, у що він не може повірити, але попри це весь день не має йому спокою. Зазирнувши через щілинку в передостанню ложу, він зупиняється: його немов обухом по голові вдарили. Захитавшись, він відсмикує портьєру.

На столі келихи з шампанським, квіти, скатертина наполовину зсунута на підлогу. За столом, у кріслі, згорнувшись клубочком, сидить світловолоса дівчина. Сукня зіслизнула до ніг, волосся розпатлане, і груди все ще оголені. Дівчина сидить спиною до Альберта, наспівує модну пісеньку і, дивлячись у кишенькове люстерко, поправляє зачіску.

— Люсі! — хрипко вимовляє Альберт.

Здригнувшись, вона швидко обертається і дивиться на Альберта, наче на привид. Вона намагається посміхнутися, але обличчя її кам’яніє, коли вона зауважує погляд Альберта, спрямований на її голі груди. Брехати вже немає сенсу. Від страху вона тулиться до спинки крісла.

— Альберте, я не винна. Це все він, — затинається вона й раптом швидко-швидко починає говорити: — Він напоїв мене, Альберте, я цього зовсім не хотіла, він усе підливав мені, я вже нічого не розуміла, клянусь тобі.

Альберт мовчить.

— Що тут відбувається? — лунає голос за його спиною.

Бартшер повернувся з туалету та стоїть біля портьєри, похитуючись з боку в бік. Дим своєї сигари він пускає просто в обличчя Альбертові:

— Захотілося трохи пожартувати? Ану, марш звідси! Давай!

Якусь мить Альберт, наче оглушений, стоїть перед ним.

З неймовірною чіткістю віддруковуються у його мозку округлий живіт, картатий візерунок костюма, золотий ланцюжок від годинника й широке, червоне обличчя супротивника.

Цієї миті Віллі, випадково глянувши в той бік, схоплюється і, перекинувши на шляху двох-трьох людей, мчить через весь зал. Але пізно. Альберт уже витягнув револьвер і стріляє. Ми всі кидаємося туди.

Бартшер спробував загородитися стільцем, але встиг підняти його тільки на рівень очей. А куля Альберта потрапляє на два сантиметри вище, у чоло. Він майже не цілився, — він завжди вважався найкращим стрільцем у роті й завжди стріляє зі свого револьвера тільки напевно. Бартшер падає. Ноги в нього сіпаються. Постріл виявився смертельним. Дівчина верещить.

— Геть! — кричить Віллі, стримуючи публіку. Ми хапаємо Альберта, який стоїть нерухомо й не спускає очей із дівчини, тягнемо його за руки й біжимо через двір, на вулицю, повертаємо за ріг, а потім ще раз за ріг, аж поки не опиняємося на не-освітленій площі, де стоять два меблевих фургони. Віллі біжить слідом за нами.

— Ти негайно повинен сховатися. Цієї ж ночі, — захекавшись, говорить він.

Альберт дивиться на нього, ніби щойно прокинувся. Потім вивільняється з наших рук.

— Пусти, Віллі, — насилу вимовляє він, — я знаю, що мені тепер робити.

— Ти здурів! — кричить на нього Козоле.

Альберт злегка похитнувся. Ми підтримуємо його. Він знову відсторонює нас.

— Ні, Фердинанде, — тихо каже він, наче смертельно втомився, — хто робить перший крок, повинен зробити й другий.

І повернувшись, Альберт повільно йде від нас.

Віллі біжить за ним, умовляє його. Але Альберт тільки хитає головою і, дійшовши до Мюлленштрасе, повертає за ріг. Віллі йде слідом за ним.

о

— Його треба силою відвести кудись, він може піти в поліцію! — хвилюється Козоле.

— Все це, по-моєму, ні до чого, Фердинанде, — сумно каже Карл. — Я знаю Альберта.

— Але ж той однаково не воскресне! — кричить Фердинанд. — Яка від цього користь? Альберт повинен сховатися!

Ми мовчки стоїмо в очікуванні Віллі.

— І як тільки він міг це зробити? — через хвилину говорить Козоле.

— Він дуже любив цю дівчину, — кажу я.

Віллі повертається один. Козоле підскакує до нього:

— Сховався?

Віллі відвертається:

— Пішов у поліцію. Нічого не можна було зробити. Трохи в мене не вистрілив, коли я хотів відвести його.

— Ах, чорт! — Козоле кладе голову на голоблі фургона. Віллі кидається на траву. Ми з Карлом притуляємося до стінок фургона.

Козоле, Фердинанд Козоле, схлипує, як мале дитя.

Гримнув постріл, упав камінь, чиясь темна рука лягла між нами. Ми тікали від невідомої тіні, але ми кружляли на місці, і тінь наздогнала нас.

Ми кидалися з місця на місце й шукали, ми запекло та покірно йшли на все, ми ховалися і піддавалися нападу, ми блукали та йшли далі, і завжди, що б ми не робили, ми відчували за собою тінь, від якої ми рятувалися. Ми думали, що вона женеться за нами, і не знали, що тягнемо її за собою, що там, де ми, безмовно присутня і вона, що вона була не за нами, а всередині кожного з нас.