Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Спробуйте, — відповідаю я. — І якщо вам вдасться побачити Альберта, скажіть йому тільки одне: Альберте, я знаю, що ти невинний. Більше нічого.

Вона киває.

— Можливо, я недостатньо піклувалася про нього. Але ж Ганс залишився без ніг.

Я заспокоюю її.

— Бідний мій хлопчик. Сидить там тепер сам.

Прощаючись, простягаю старенькій руку:

— Аз кравцем я зараз поговорю. Він вас більше турбувати не буде.

Кравець усе ще стоїть біля під’їзду. Пласка дурна фізіономія обивателя. Він витріщив на мене злі примружені очі; по морді видно: щойно я повернуся спиною, він одразу ж почне розпускати плітки. Я смикаю його за полу піджака.

— Слухайте, ви, козел паршивий, якщо ви ще хоч слово скажете он тій старенькій, — я показую нагору, — я поріжу вас на шматки, зарубайте це собі на носі, шмато немита, старий пліткарю, — при цьому я трясу його, як мішок із ганчір’ям, штовхаю його так, що він вдаряється попереком об ручку дверей, — я ще прийду, я зламаю тобі всі кістки, вошиве кодло, засрана прасувальна дошко, скотино проклята!

Для більшої переконливості я даю йому ляпаси справа та зліва по здоровенній пиці.

Я уже встигаю відійти на чималу відстань, коли він вибухає вереском:

— Я на вас у суд подам! Це вам обійдеться в добру сотню марок.

Я повертаюся і йду назад. Він зникає.

Ґеорґ Рає, брудний, змучений безсонням, сидить у Людвіґа.

Він прочитав про історію з Альбертом у газетах і негайно ж прибіг.

— Ми повинні визволити його звідти, — говорить він.

Людвіґ піднімає очі.

— Якби нам шестеро нормальних хлопців і автомобіль, — продовжує Рає, — ми б упоралися. Найсприятливіший момент — коли його поведуть до зали суду. Прорвемо ланцюг конвою, піднімемо метушню, і двоє з нас біжать з Альбертом до машини.

Людвіґ уважно слухає його, хвилину мовчить, а потім, похитуючи головою, заперечує:

— Ні, Ґеорґу, ми тільки зашкодимо Альберту, якщо втеча не вдасться. Так принаймні в нього є надія виплутатися. Та справа не тільки в цьому. Я сам, ні хвилини не вагаючись, взявся б організовувати втечу. Але Альберт не захоче тікати.

— Тоді його треба витягти силою, — помовчавши, заявляє Рає, — його потрібно звільнити, чого б це не коштувало.

Людвіґ мовчить.

— Я теж думаю, Ґеорґу, що все це нічого не дасть, — кажу я. — Навіть якщо ми його визволимо, він однаково повернеться назад. Він мало не вистрелив у Віллі, коли той хотів його сховати.

Рає опускає голову на руки. Людвіґ якось весь посірів і змарнів.

— Схоже, хлопці, що ми всі пропащі люди, — безнадійно каже він.

Ніхто не відповідає. Мертвою вагою повисли між стінами мовчання і тривога.

Рає йде, а я ще довго сиджу в Людвіґа. Він підпер голову руками.

— Усі наші зусилля марні, Ернсте. Ми люди пропащі, а життя йде вперед, немов війни й не було. Мине небагато часу, і наша зміна на шкільних лавах буде жадібно, з палаючими очима, слухати розповіді про війну, хлопчики рватимуться геть від шкільної нудьги і шкодуватимуть, що вони не були учасниками героїчних подвигів. Уже зараз вони біжать у загони добровольців; молокососи, яким ледь виповнилося по сімнадцять років, скоюють політичні вбивства. Я так втомився, Ернсте.

— Людвіґу. — Я сідаю поруч із ним і кладу руку на його вузькі плечі.

На обличчі в нього невтішна усмішка. Він тихо каже:

— Колись, ще до війни, я був закоханий в одну школярку. Кілька тижнів тому я зустрів цю дівчину. Мені здалося, що вона стала ще вродливішою. У ній раптом наче ожило для мене все наше минуле. Ми стали часто зустрічатися, і раптом я відчув… — Людвіґ кладе голову на стіл. Коли він піднімає її, очі його повні болю. — Усе це не для мене тепер, Ернсте. Адже я хворий.

Він підводиться й відчиняє вікно. Надворі темна ніч і безліч зірок. Пригнічений, я, не відриваючись, дивлюся в одну точку. Людвіґ довго вглядається вдалину. Потім повертається до мене:

— А пам'ятаєш, Ернсте, як ми з книгою Айхендорфа цілими ночами блукали по лісі?

— Так, Людвіґу, — жваво відгукуюся я, радий, що думки його перейшли на інше, — це було пізнього літа. А пам'ятаєш, як ми зловили їжака?

Обличчя Людвіґа розгладжується:

— А потім ми мріяли про різні пригоди. Пам'ятаєш, поштові карети, мисливські ріжки, зірки. Ми хотіли втекти до Італії.

— Так, але поштова карета, яка мала забрати нас, не приїхала, а на поїзд у нас не було грошей.

Обличчя Людвіґа веселішає, воно виглядає майже таємничим, світиться радістю.

— А потім ми читали «Вертера», — говорить він.