Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Але потім тиша таки оживає. Крихітні мушки з червоними цятками на чорних крильцях густо обсипали стебла щавлю і погойдуються разом із ними. Джмелі, як маленькі аероплани, гудуть над конюшиною. Сонечко самотньо й наполегливо підіймається на самий кінчик високої травинки.

Мураха добирається до моєї куртки та зникає в тунелі рукава. Вона тягне за собою суху билинку, набагато більшу за себе. Відчуваю легке лоскотання на шкірі й не знаю, мураха це чи билина тягнуть тендітну смужку життя по моїй руці, викликаючи легке тремтіння. Але раптом у рукав дмухнув вітерець, і я відчуваю: найніжніші любовні доторки мають видатися грубими в порівнянні з цим відчуттям подиху на шкірі.

Прилітають, погойдуючись, метелики, настільки віддані вітрові, що здається, ніби вони пливуть на ньому, як білі й золоті вітрила в ніжному повітрі. Вони опускаються на квіти й раптом, розплющивши очі, я бачу двох метеликів, які нерухомо сидять у мене на грудях, — один немов жовта пелюстка з червоними цятками, а другий розпростер оксамитові темно-брунатні крильця з павиними фіолетовими очима. Орден літа! Дихаю дуже тихо й повільно, і все ж дихання моє ворушить їхні крильця, але метелики не відлітають. Світле небо пливе над смарагдом трав, і бабка з сухим потріскуванням прозорих крилець зупиняється прямо над моїми черевиками.

У повітрі майорить срібна павутина — блискучі нитки бабиного літа. Вони повисають на стеблах і листочках, вітер приносить їх до мене, вони опускаються на руки, на одяг, лягають на обличчя, на очі, вкривають мене всього. Моє тіло, яке щойно належало мені, перетворюється на галявину. Обриси тіла зливаються із землею, воно вже не живе окремим життям, воно розчинилося в сонячному світлі, його більше немає.

Крізь взуття, крізь пори одягу проникає дихання трав, подих землі, волоссям моїм бавиться рухоме небо — вітер. І кров б'ється об стінки моєї шкіри, вона піднімається назустріч прибульцям, кінчики нервів випрямляються і тремтять, ось я відчуваю вже лапки метеликів у себе на грудях, і хід мурашки луною повторюється в судинах. Потім хвиля піднімається вище, останній опір тане, і я лише пагорб без імені, луг, земля.

Безшумно завершують своє коло соки землі — вгору, вниз, а разом із ними проходить коло й моя кров; вони несуть її на собі, вона стала їх частиною. У теплих сутінках землі тече вона, зливаючись із голосами кристалів і кварців, вона — в таємничому звукові важких крапель, які стікають до коріння квітів і трав, а краплі ці, збираючись у тонкі нитки струмочків, шукають своїх шляхів до джерел. І разом із ними вона, моя кров, виривається із землі, вона — в струмках і річках, у блиску берегів, у морському просторі та вологому сріблі випарів, які сонце знову піднімає до хмар; вона кружляє і кружляє, несучи мою плоть, розмиваючи її в землі і в підземних потоках, повільно та безболісно зникає моє тіло, — його вже немає, залишилися самі тканини й оболонки, воно перетворилося на дзюрчання підземних джерел, на шепіт трав, на віяння вітру, на бурхливе листя, на беззвучно дзвінке небо. Луг підступає ближче, квіти проростають крізь мене, їхні віночки погойдуються зверху, я поглинений, забутий, я лину в потоці під маками й жовтим лататтям, а над ними майорять метелики й бабки.

Ледве-ледве помітний рух, затаєне здригання. Що це? Останнє тремтіння перед кінцем? Чи це колишуться маки й трави? Чи тільки струмочки дзюрчать між корінням дерев?

Але рух посилюється. Він стає рівномірнішим, переходить у дихання, у биття пульсу; хвиля за хвилею повертається назад — назад із річок, дерев, листя й землі. Колообіг починається знову, але він уже не спустошує мене; навпаки, він приносить із собою щось, що наповнює мене й залишається в мені, він стає тріпотінням, відчуттям, почуттям, руками, тілом. Порожні оболонки наливаються життям; хитко, легко й окрилено наповнююся я від землі. Я розплющую очі.

Де я? Що зі мною? Я спав? Я ще відчуваю загадковий зв'язок із природою, прислухаюся і не наважуюся поворухнутися. Але зв'язок не рветься, в мені зростає відчуття щастя, легкості, польоту, променисте почуття, я лежу на лузі, метелики відлітають все далі й далі, колишеться щавель, сонечко піднялося на вершину своєї травинки, срібляста павутина обліпила мій одяг, окриленість не покидає мене, вона підступила до серця, вона в очах, я ворушу руками. Яке щастя! Я піднімаю коліна, сідаю, обличчя моє вологе, і тут тільки я помічаю, що плачу, нестримно плачу, наче щось безповоротно проминуло.