Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Трохи згодом він тихо додає:

— Хотілося б мені знати, Ернсте, як могло все це так закінчитися?

Ми встаємо та йдемо платановою алеєю до виходу. Сонячні зайчики поблискують у листі й на наших обличчях. Усе це раптом здається мені чимось нереальним: і наша розмова з Ґеорґом, і м’яке тепле повітря пізнього літа, і дрозди, і холодний подих спогадів.

— Що ж ти тепер робиш, Ґеорґу? — запитую я.

Ґеорґ ціпком збиває на ходу вовнисті голівки будяків.

— Знаєш, Ернсте, я до всього придивлявся — до різних професій, до ідеалів, до політики, і я переконався, що це все не для мене. Що можна там знайти? Усюди спекуляція, взаємна недовіра, цілковита байдужість і безмежний егоїзм.

Мене трохи втомила хода, і ми сідаємо на лавку.

Поблискують зелені міські вежі, над дахами куриться легкий туман, з труб срібною цівкою піднімається дим і йде в небо. Ґеорґ показує вниз:

— Вони сидять там у своїх конторах, магазинах, кабінетах, наче павуки, і кожен тільки й чекає хвилини, коли можна буде висмоктати кров сусіда. І що тільки не тяжіє над усіма: сім’я, різні товариства та об’єднання, весь апарат влади, закони, держава! Павутина над павутиною! Звичайно, це теж можна назвати життям і пишатися тим, що проповзав сорок років під всією цією благодаттю. Але фронт навчив мене, що час — це не мірило для життя. Чого ж я буду сорок років повільно спускатися зі сходинки на сходинку? Я так довго ставив на карту все й постійно ризикував життям. Тож не можу я тепер боротися за копійки в очікуванні дрібних успіхів.

— Ґеорґу, останній рік ти провів уже не в окопах, — кажу я, — а для льотчиків, без сумніву, війна була не такою, як для нас. Ми місяцями не бачили ворога, ми були гарматним м’ясом. Для нас не існувало ставок; існувало одне — очікування; ми могли лише чекати, поки куля не знайде нас.

— Я не про війну говорю, Ернсте, я говорю про нашу молодість і про дружбу.

— Так, нічого цього більше немає, — погоджуюся я.

— Ми жили раніше ніби в оранжереї, — замислено говорить Ґеорґ. — Тепер ми старі. Але добре, коли в усьому з’являється ясність. Я ні про що не шкодую. Я тільки підбиваю підсумки. Усі шляхи для мене закриті. Залишається тільки жалюгідне животіння. А я животіти не хочу. Я не хочу ніяких кайданів.

— Ох, Ґеорґу, — вигукую я, — те, що ти говориш, це кінець! Але і для нас у чомусь існує початок! Сьогодні я це ясно відчув. Людвіґ знав, де його шукати, та він був хворий.

Ґеорґ обіймає мене за плечі:

— Так, так, Ернсте, постарайся бути корисним.

Я присуваюся до нього ближче:

— У твоїх устах це звучить бридко та приторно, Ґеорґу. Я не сумніваюся, що є середовище, де існує справжня дружба, але ми просто ще не знаємо про нього.

Мені дуже хотілося б розповісти Ґеорґові про те, що я щойно пережив на лузі. Проте я не можу сказати це словами.

Ми мовчки сидимо один біля одного.

— Що ж ти тепер збираєшся робити, Ґеорґу? — помовчавши, знову питаю я.

Він замислено посміхається:

— Я, Ернсте? Я ж тільки через непорозуміння залишився живим. Це робить мене трішки смішним.

Я відштовхую його руку та злякано дивлюся на нього. Але він заспокоює мене:

— Насамперед я хочу трохи поїздити.

Ґеорґ бавиться ціпком і довго дивиться вдалину:

— Ти пам’ятаєш, що сказав якось Ґізекке? Там, у лікарні? Йому хотілося побувати у Флері. Знову під Флері, розумієш? Йому здавалося, що це вилікує його.

Я киваю.

— Він і далі в лікарні. Карл недавно був у нього.

Піднявся легкий вітер. Ми дивимось на місто й на довгі ряди тополь, під якими ми колись будували намети та грали в індіанців. Ґеорґ завжди був ватажком, і я любив його, як можуть любити тільки хлопчаки, які нічого не знають про любов.

Погляди наші зустрічаються.

— Брате мій Убивча Рука, — посміхаючись, тихо говорить він.

— Віннету, — відповідаю я так само тихо.

З наближенням дня, на який призначено слухання справи, я дедалі частіше думаю про Альберта. І ось одного разу я раптом чітко бачу перед собою глиняну стіну, бійницю, гвинтівку з оптичним прицілом і притуленим до неї зосередженим і настороженим обличчям — обличчям Бруно Мюкенгаупта, найкращого снайпера батальйону, який жодного разу не схибив.

Я зриваюся на рівні ноги — я мушу знати, що з ним, як він дає собі раду.

Високий багатоквартирний будинок. Мокрі сходи. Сьогодні субота, і всюди стоять відра, жінки з щітками й підіткнутими спідницями миють підлогу.

Різкий дзвінок, занадто гучний для цих дверей. Відкривають не відразу. Питаю Бруно. Жінка запрошує увійти. Мюкенга-упт сидить на підлозі без піджака й бавиться зі своєю донькою, дівчинкою років п’яти з великим блакитним бантом у світло-русявому волоссі. На килимі — річка зі срібного паперу й паперові кораблики на ній. У деякі накладена вата — це пароплави: у них поважно сидять маленькі лялечки. Бруно з насолодою покурює невелику порцелянову люльку, на ній зображений солдат, який стріляє, приціливишсь із коліна; малюнок обведений віршиком: «Нагостри око, набий руку й віддай батьківщині свою науку!»