Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Суддя запитує її про стосунки з Альбертом і Бартшером. Альберта вона описує як людину неврівноважену, а Бартшера, навпаки, як дуже милого. Вона, мовляв, ніколи й не думала про шлюб із Альбертом, а з Бартшером була, можна сказати, майже заручена.

— Пан Троске занадто молодий, щоб одружитися, — каже вона, похитуючи стегнами.

В Альберта котиться піт із чола, але він не ворушиться. Віллі стискає кулаки. Ми ледве стримуємося.

Голова суду запитує, якими були її стосунки з Альбертом.

— Цілком невинними, — говорить вона, — ми були просто знайомі.

— У вечір убивства підсудний перебував у стані збудження?

— Звичайно, — не замислюючись, відповідає вона. Мабуть, це їй лестить.

— Чому ж?

— Ну, знаєте, — вона посміхається і трохи випинає груди. — Він був у мене сильно закоханий.

Віллі глухо стогне. Прокурор пильно дивиться на нього крізь пенсне.

— Шльондра! — лунає раптом на весь зал.

Публіка загуділа.

— Хто це крикнув? — запитує голова суду.

Тьяден гордо встає.

Його засуджують на п’ятдесят марок штрафу за порушення порядку.

— Недорого, — говорить він і витягає гаманець. — Платити зараз?

У відповідь на це він отримує ще п’ятдесят марок штрафу. Йому наказують покинути зал.

Дівчина стала поводитися значно скромніше.

— Що ж відбувалося у вечір убивства між вами і Бартше-ром? — продовжує допит голова суду.

— Нічого особливого, — невпевнено каже вона. — Ми просто сиділи й розмовляли.

Суддя звертається до Альберта:

— Чи маєте ви що сказати з цього приводу?

Я свердлю Альберта очима. Але він тихо вимовляє:

— Ні.

— Отже, покази свідка відповідають дійсності?

Альберт гірко посміхається, обличчя його стало сірим. Дівчина нерухомо втупилася у розп’яття, яке висить над кріслом голови суду.

— Можливо, що вони й відповідають дійсності, але я чую все це сьогодні вперше. У такому випадку я помилявся.

Дівчина полегшено зітхає. Але передчасно, бо тут Віллі не витримує.

— Брехня! — кричить він. — Вона підло бреше! Вона займалася розпустою з цим негідником. Вона вискочила з ложі майже гола.

Шум і сум’яття. Прокурор обурюється. Голова суду робить Віллі зауваження. Але його вже ніяка сила не може втримати, навіть повний відчаю погляд Альберта.

— Хоч би ти на коліна зараз переді мною кинувся, а я все одно скажу це привселюдно! — кричить він Альберту. — Вона займалася розпустою, так, так, а коли Альберт опинився з нею віч-на-віч, вона йому наговорила, ніби Бартшер напоїв її, тоді Альберт не стримався і вистрілив. Він сам мені все це розповів дорогою в поліцію!

Захисник квапливо записує, дівчина в розпачі верещить:

— Це правда, він напоїв, напоїв!

Прокурор розмахує руками:

— Честь суду вимагає…

Віллі повертається до нього, немов розлючений бик:

— Сидіть тихо, ви, параграфна глиста! Чи ви думаєте, що, дивлячись на вашу мавпячу мантію, ми будемо мовчати? Спро-буйте-но викинути нас звідси! Що ви взагалі знаєте про нас? Цей хлопчик був тихим і лагідним — запитайте у його матері! А тепер він стріляє так само легко та просто, як колись кидав камінці. Каяття! Каяття! Як йому відчувати каяття за те, що він лише вбив людину, яка зруйнувала його життя? Єдина його помилка — він стріляв не в того, в кого слід було! Дівку цю треба було застрелити! Невже ви думаєте, що чотири роки кровопролиття можна стерти, наче губкою, одним туманним словом «мир»? Ми й самі прекрасно знаємо, що не можна так, коли заманеться, стріляти у своїх особистих ворогів, але якщо вже нами опанує лють і все всередині переверне догори дном… Перш ніж судити, добре подумайте, звідки все це в нас береться!

У залі здіймається несамовитий рейвах. Голова суду марно намагається відновити порядок.

Ми стоїмо, тісно збившись у купку. Віллі виглядає страхітливо. Козоле стиснув кулаки, і цієї миті нас нічим не заспокоїш — ми дуже небезпечні. Жоден поліцейський у залі не наважується близько підійти до нас. Я підскакую до лави присяжних.

— Ідеться про нашого товариша, про фронтовика! — кричу я. — Не засуджуйте його! Він сам не хотів стати таким байдужим до життя і смерті, якими війна зробила нас усіх, ніхто з нас не хотів цього, але на війні ми втратили всі масштаби дозволеного й недозволеного, і ніхто не прийшов нам на допомогу! Патріотизм, обов’язок, батьківщина, — все це ми постійно повторювали собі, щоб вистояти перед жахами фронту, щоб виправдати їх! Але це були абстрактні поняття, занадто багато крові лилося там, вона змила їх цілковито!