Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Голова його повільно опускається, навколо нього темніє, він падає обличчям уперед, він крокує разом з усіма. Як блудний син, який після довгих поневірянь повернувся додому, лежить він на землі, розкинувши руки; очі вже нерухомі, коліна підігнулися. Тіло здригається ще раз, великий сон покриває все і вся, і тільки вітер проноситься над пустельним темним простором; він віє і віє над хмарами, в небі, над нескінченними рівнинами, окопами, вирвами, хрестами й могилами.

Земля пахне березнем і фіалками. З-під вологого листя підсніж-ники піднімають свої білі голівки. Ліловий серпанок стелиться над зораними полями.

Ми бредемо лісовою просікою. Віллі та Козоле попереду, я з Валентином — за ними. Уперше за довгий час ми знову разом. Ми рідко тепер зустрічаємося.

Карл на цілий день дав нам свій новий автомобіль. Але сам він із нами не поїхав', бо дуже зайнятий. Ось уже кілька місяців, як він заробляє купу грошей; адже марка падає, а це йому вигідно. Шофер привіз нас за місто.

— Чим ти тепер займаєшся, Валентине? — запитую я.

— їжджу по ярмарках зі своїми гойдалками, — відповідає він.

Здивовано дивлюся на нього:

— Відколи?

— Та вже досить давно. Моя колишня партнерка — пригадуєш її? — незабаром після тієї нашої зустрічі залишила мене. Тепер вона танцює в барі. Фокстроти й танго. На це зараз більший попит. Ну а я, зашкарублий солдат, не надаюся для такої справи. Недостатньо, бачиш, шикарний.

— А своїми гойдалками ти хоч трохи заробляєш?

— Та де там! — відмахується він. — Щоб жити замало, щоб умерти забагато, як-то кажуть! І ці вічні переїзди! Ось завтра знову на колеса. їду в Крефельд. Собаче життя, Ернсте! Докотилися. А Юппа куди занесло, не знаєш?

Я знизую плечима:

— Поїхав. Так само, як і Адольф. І жодної звістки від них.

— А як Артур?

— Цей скоро буде мільйонером, — відповідаю я.

— Знається на справі, — похмуро каже Валентин.

Козоле зупиняється і розправляє широкі плечі:

— А погуляти, братці, зовсім непогано! Якби ще не бути при цьому безробітним.

— А ти не сподіваєшся скоро отримати роботу? — запитує Віллі.

Фердинанд скептично похитує головою:

— Це не так просто. Мене занесли в чорний список. Бачите, я недостатньо сумирний. Добре хоч, що здоровий. А поки що позичаю у Тьядена. Йому непогано живеться.

Виходимо на галявину й робимо привал. Віллі дістає коробку сигарет, якими забезпечив його Карл. Обличчя Валентина проясняється. Ми сідаємо й закурюємо.

У гілках дерев щось тихо потріскує. Щебечуть синиці. Сонце вже світить і гріє щосили. Віллі широко позіхає і, підстеливши пальто, вкладається. Козоле споруджує собі з моху щось на зразок узголів’я і теж лягає. Валентин сидить, притулившись до товстого бука.

Я дивлюся на ці рідні обличчя, і на мить так дивно роздвоюється свідомість. Ось ми знову, як бувало, сидимо разом. Небагато нас залишилося. Але хіба ми не пов’язані один із одним по-справжньому?

Козоле раптом насторожується. Здалеку долинають голоси. Зовсім молоді. Імовірно, це члени організації «Перелітні птахи». Прикрашені різнокольоровими стрічками, вийшли вони в цей сріблясто-туманний день у свій перший похід. Колись, до війни, і ми ходили у такі походи — Людвіґ Бреєр, Ґеорґ Рає і я.

Притулившись до дерева, поринаю у спогади про далекі часи: вечори біля вогнищ, народні пісні, гітара та сповнені урочистості ночі біля наметів. Це була наша юність. В останні роки перед війною організація «Перелітні птахи» була оточена романтикою мрій про нове прекрасне майбутнє, але романтика ця, яка на початку ще трохи гріла нас в окопах, у 1917 році остаточно розсипалася на порох, знищена жахіттями війни.

Голоси наближаються. Спираючись на руки, піднімаю голову: хочу поглянути на «Перелітних птахів». Дивно — якихось кілька років тому ми самі з піснями бродили лісами й полями, а зараз здається, немов ця молодь — уже нове покоління, наша зміна, і вона повинна підняти прапор, який ми мимоволі випустили з наших рук.

Чути вигуки. Цілий хор голосів. Потім виділяється один голос, але слів розібрати ще не вдається. Тріщать гілки, і глухо гуде земля під тупотом безлічі ніг. Знову вигук. Далі — тупіт, тріск, тиша. Потім лунає ясна й чітка команда:

— Кавалерія заходить справа! Групами, ліве плече вперед, кроком руш!

Козоле підхоплюється на рівні ноги. Я за ним. Ми переглядаємось. Що це означає?

Ось з’являються люди, вони вибігають із-за кущів, мчать до узлісся, кидаються на землю.