Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Я довго думав про це. Нам час, друзі, поставити перед собою якесь завдання. Ми — дорослі люди. Своє завдання я вибрав. І щойно сказав про нього. Воно невелике, це правда. Але мені цього достатньо. Я ж не Гете!

Я киваю і довго дивлюся на Віллі. Потім ми виходимо.

Шофер чекає на нас. Машина тихо їде крізь сутінки, які повільно опускаються на землю.

Ми під’їжджаємо до міста; ось уже спалахують його перші вогні, і раптом до порипування шин домішується протяжний, хрипкий, гортанний звук, — на вечірньому небі трикутником тягнеться на схід зграя диких гусей.

Ми дивимося один на одного. Козоле хоче щось сказати, але вирішує промовчати. Усі ми згадуємо одне й те саме.

Ось і місто, і вулиці, і шум. Валентин прощається. Потім Віллі. Далі — Козоле.

Я провів цілий день у лісі. Утомлений, дістався до невеликого заїжджого двору й замовив собі на ніч кімнату. Постіль уже постелили, але спати ще не хочеться. Я сідаю до вікна та вслухаюся в шерехи весняної ночі.

Тіні струмують між деревами, ліс стогне, наче там лежать поранені. Я спокійно та впевнено вдивляюсь у сутінки, — я більше не боюся минулого. Дивлюся в його згаслі очі, не відводячи погляду. Я навіть іду йому назустріч, я відсилаю свої думки назад — у бліндажі та вирви. Але повертаючись, вони несуть із собою не страх і відчай, а силу та волю.

Я чекав, що вдарить буря і врятує мене, потягне за собою, а все сталося тихо й непомітно. Але таки сталося. У той самий час, коли я впав у відчай і вважав, що все пропало, воно нечутно зріло в мені самому. Я думав, що прощання — це завжди кінець. Нині ж я знаю: рости — теж означає прощатися. І рости теж нерідко означає — залишати. А кінця не існує.

Частина мого життя була віддана справі руйнування, віддана ненависті, ворожнечі, вбивству. Але я залишився живий. В одному цьому вже завдання і шлях. Я хочу вдосконалюватися і бути до всього готовим. Я хочу, щоб руки мої трудилися і думка не засинала. Мені не треба багато. Я хочу завжди йти вперед, навіть якщо іноді з’являється бажання зупинитися. Треба багато чого відновити й виправити, треба, не шкодуючи сил, розкопати те, що було засипано уламками в ті роки, коли стріляли гармати й кулемети. Не всім судилося бути піонерами, потрібні й слабші руки, потрібні й малі сили. Серед них я буду шукати своє місце. Тоді мертві замовкнуть, і минуле не переслідуватиме мене, а допомагатиме.

Як просто все це! Але скільки часу знадобилося, щоб дійти до цього. І я, можливо, так би й блукав на підступах і поліг би жертвою дротяних петель і підривних капсул, якби ракетою не здійнялася перед нами смерть Людвіґа, вказавши нам шлях. Ми впали у відчай, коли побачили, що могутній потік нашої спільної волі до максимально простого, відвойованого у смерті життя, не може змести геть віджилі форми, половинчасті істини й порожнє марнославство, не знаходить нового русла для себе, а загруз у трясовині забуття, розлився у болотах гучних фраз, у пастках умовностей, турбот і буденних занять. Нині я знаю, що все в житті, очевидно, тільки підготовка, праця поодинці, яка ведеться безліччю окремих клітинок, окремих каналів, і подібно до того, як клітини й судини дерева вбирають у себе соки, передаючи їх вище і вище, так, може, в потужному злитті поодиноких зусиль народяться колись і дзвінкий шелест листя під сонцем, і верхівки дерев, і свобода. Я хочу почати.

Це буде не тим звершенням, про яке ми мріяли в юності та якого чекали, повернувшись після довгих років фронту. Це буде такий же шлях, як і інші, місцями кам’янистий, місцями вирівняний, з вибоїнами, деревами й ріллею, — шлях праці. Я буду один. Можливо, на якусь частину шляху я знайду супутника, але навряд чи на весь. Мабуть, ще часто доведеться мені знімати свій ранець, коли втомляться плечі, і ще часто я буду вагатися на перехрестях і кордонах, і не раз доведеться щось залишати, не раз — спотикатися і падати. Але я піднімуся, я лежатиму, я піду вперед і не повернуся назад. Може, я ніколи не буду щасливий, може, війна знищила цю можливість, і я всюди буду трохи чужим і ніде не відчую себе вдома, але ніколи, я думаю, я не відчую себе безнадійно нещасним, бо завжди буде щось, що підтримає мене, — хоча б мої ж руки, або зелене дерево, або подих землі.

Соками наливаються дерева, з ледь уловимим лусканням тріскають бруньки, і сутінки сповнюються звуками, — це шепіт дозрівання. У моїй кімнаті ніч і місяць. Життя увійшло в кімнату. Усі меблі потріскують, стіл рипить, шафа поскрипує. Колись вони росли в лісі, їх рубали, пиляли, стругали та склеювали, перетворювали на речі для людей, на стільці й ліжка; але кожної весни, вночі, коли все наливається життєвими соками, у них щось бродить, вони пробуджуються, ніби стають навшпиньки, вони перестають існувати як начиння, як стільці, як речі, — вони знову в потоці життя, в них дихає вічно жива природа. Під моїми ногами риплять і рухаються мостини, під руками тріщить дерево підвіконня, а за вікном, на краю дороги, навіть стара, розщеплена липа набухає великими бурими бруньками; ще день-два, і вона, ця липа, покриється таким же шовковистим зеленим листям, як і широко розкинуті гілки молодого платана, який вкриває її своєю тінню.