Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Коли ми нарешті виходимо на вулицю, уже північ. Альберт пропонує ще зайти в кафе Грегера.

— Там уже давно замкнено, — говорить Віллі.

— Можна пройти з двору, — наполягає Альберт. — Карл знає там всі ходи й виходи.

Ні в кого з нас немає особливого бажання йти. Але Альберт так умовляє, що ми поступаємося. Мене дивує Альберт — зазвичай він завжди перший закликає розходитися додому.

З вулиці здається, що в Грегера темно й тихо, проте, увійшовши з двору, ми бачимо, що забава йде повним ходом. Цей ресторан — улюблене місце зустрічі спекулянтів; тут майже щодня гуляють до ранку.

Частина приміщення відведена під маленькі ложі, зашторені червоними плюшевими портьєрами. Велика частина портьєр запнута. Через портьєри чутно верески та сміх. Віллі посміхається на весь рот:

— Персональний бордель Грегера!

Ми займаємо столик у глибині ресторану. Заклад переповнений. Праворуч — столи повій. Там, де справи процвітають, люди радіють життю. Дванадцять жінок, які сидять тут за столиками, — це не так уже й багато. Втім, у них є і конкурентки. Карл показує нам на фрау Нікель, пишну чорняву особу. Чоловік її — дрібний спекулянт, і без неї він пропав би з голоду. Її допомога полягає в тому, що вона годинку або й довше веде з його клієнтами попередні переговори в себе вдома, без свідків.

За всіма столиками — рух, перешіптування, нашіптування, штовханина. Чоловіків у англійських костюмах і нових капелюхах кличуть у куточок хлопці в куртках без комірців і краваток, із кишень таємничо витягуються пакетики зі зразками товарів, усе це оглядається і обмацується, відкидається і знову пропонується, на столах з’являються записники, олівці починають рухатися, час від часу хтось кидається до телефону або надвір, і у повітрі аж гуде: вагони, кілограми, масло, оселедці, сало, ампули, долари, гульдени, акції та цифри, цифри, цифри.

Поряд із нами ведеться гаряча суперечка про якийсь вагон вугілля. Але Карл тільки зневажливо махає рукою.

— Усе це, — говорить він, — зиски на папері. Один щось почув, другий передає почуте ще комусь, третій зацікавлює четвертого, всі метушаться і напускають на себе поважний вигляд, але за всім цим майже завжди — порожнє місце. Уся ця публіка — лише посередники, яким хочеться урвати трохи комісійних. Справжній король спекуляції діє через одного, щонайбільше — через двох осіб, добре йому відомих. Он той товстун, який сидить проти нас, закупив вчора у Польщі два вагони яєць. Зараз вони нібито відправлені до Голландії, а в дорозі будуть переоформлені та прибудуть назад як свіжі голландські яйця, і він продасть їх утричі дорожче. Ті, що сидять перед нами, — торгують кокаїном. Заробляють колосальні гроші. Зліва — Ді-деріхс. Він торгує тільки салом. Теж вигідно.

— Через цих тварюк нам доводиться тугіше затягувати пояси, — бурчить Віллі.

— Що з ними, що без них — один чорт, — заперечує Карл. — Минулого тижня з державного складу продали десять бочок зіпсованого масла, бо воно згіркло від довгого стояння. Те саме і з зерном. Бартшер недавно за копійки купив кілька вагонів державного зерна; в розваленому сараї воно намокло та спліснявіло.

— Повтори, будь ласка, прізвище, — зацікавився Альберт.

— Бартшер. Юліус Бартшер.

— Часто він тут буває? — питає Альберт.

— Здається, досить часто, — говорить Карл. — А навіщо він тобі? Хочеш вести з ним справи?

Альберт заперечливо хитає головою.

— А грошей у нього багато?

— Кури не клюють, — шанобливо відповідає Карл.

— Дивіться, он Артур! — зі сміхом вигукує Віллі.

З дверей, що виходять у двір, випливає канарково-жовтий плащ. Кілька людей встають і кидаються до Леддергозе. Він відсуває їх убік, декому зверхньо киває і проходить між столиками, немов генерал. Я з подивом дивлюся на незнайомий нам жорсткий, неприємний вираз його обличчя; виразу цього навіть посмішка не пом’якшує.

Він вітається з нами майже зверхньо.

— Сідай, Артуре, — посміхається Віллі.

Леддергозе вагається, але не може встояти перед спокусою показати нам, яка важлива він тут, у своїй сфері, персона.

— Гаразд, але тільки на одну хвилинку, — говорить він і сідає на стілець Альберта.

Альберт тим часом ходить по шинку, розшукуючи когось. Я хотів піти слідом за ним, але передумав, вирішивши, що він шукає туалет. Леддергозе замовляє горілку й починає переговори: десять тисяч пар чобіт військового зразка, двадцять вагонів сировини; у його співрозмовника пальці так і виблискують діамантами. Час від часу Леддергозе зиркає на нас, перевіряючи, чи прислухаємося ми до^їхньої розмови.