Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Але ж він нічого не зробив! Він просто йшов повз натовп! Я щойно принесла йому обід, — вона показує на сіру емальовану каструлю з ручкою, — обід принесла.

Дами, що танцювали в «Голландії», забилися в куток. Управитель розгублено бігає туди-сюди, питаючи в усіх, чи не можна перевести поранених в інше місце. Йому доведеться закрити заклад, якщо в місті дізнаються про цю історію. Ніхто не піде сюди танцювати. Антон Демут, не знімаючи своєї позолоченої лівреї, приніс пляшку коньяку й підніс її до рота пораненого. Управитель із жахом дивиться на Антона й робить йому знаки. Той не звертає уваги.

— Як ти думаєш, мені не відріжуть ноги? — питає поранений. — Я шофер, розумієш?

Приносять ноші. На вулиці знову тріщать постріли. Ми підхоплюємося. Крики, зойки, дзвін розбитого скла. Ми вибігаємо на вулицю.

— Виривай бруківку! — кричить хтось, всаджуючи кирку під камені.

З вікон летять матраци, стільці, дитячий візок. З площі стріляють. З дахів лунають постріли у відповідь.

— Г асіть ліхтарі!

З натовпу хтось вискакує і запускає цеглиною в ліхтар. Відразу стає темно.

— Козоле! — кричить Альберт.

З ним Валентин. Усі прибігли на постріли, які притягнули нас, немов швидкий потік, якому неможливо опиратися.

— Вперед, Ернсте, Людвіґу, Альберте! — реве Козоле.-

Ці тварюки стріляють у жінок!

Ми залягли в брамі якогось будинку. Пролітають кулі, люди кричать, нас підхоплює натовп, накриває з головою, знищує, в нас клекоче ненависть, кров бризкає на бруківку, ми знову солдати, минуле наздогнало нас, війна з гуркотом і люттю вирує над нами, між нами, у нас усередині. Кінець усьому — військову дружбу розстрішляли з кулемета, солдати стріляють у солдатів, друг стріляє в друга, це — кінець.

Адольф Бетке продав свій будинок і переїхав до міста.

Після того, як дружина повернулася до нього, все спочатку йшло добре. Адольф займався своїми справами, дружина — своїми, і здавалося, що життя налагоджується, входить у звичну колію.

Але в селі пліткували й нашіптували. Варто було дружині Адольфа вийти на вулицю, як навздогін їй летіли масні жарти; зустрічні хлопці хамовито сміялися їй в обличчя; жінки, проходячи повз неї, виразним жестом підбирали спідниці. Вона нічого не розповідала Адольфові, а сама мучилася і з кожним днем бліднула дедалі більше.

Адольфу теж доводилося несолодко. Не встигав він переступити поріг шинку, як розмови вщухали; зайде до кого-небудь у гості, і його зустрічає збентежене мовчання господарів. Дехто наважувався навіть на двозначні питання. Якщо Адольф випивав де-небудь у компанії, відразу ж починалися ідіотські натяки, і частенько за його спиною лунав глузливий регіт. Він не знав, як йому боротися. Він не розумів, чому людей у селі повинно хвилювати те, що стосується тільки його одного? Навіть пастор не хотів зрозуміти його й під час зустрічі осудливо поглядав на Адольфа поверх своїх золотих окулярів. Важко було все це терпіти, але Адольф мовчав, нічого не говорив дружині.

Так і жили вони одне біля одного, поки одного разу, недільного вечора, зграя переслідувачів не знахабніла до того, що в присутності Адольфа його дружині крикнули якусь непристойність.

Адольф спалахнув. Але дружина поклала йому руку на плече.

— Не треба, Адольфе, — сказала вона, — вони так часто це роблять, що я вже не чую їх.

— Часто?

Тепер йому стало зрозумілим її постійне мовчання. Він кинувся за хлопцем, який кричав, але той сховався за спини товаришів.

Бетке пішли додому й мовчки лягли в ліжко. Адольф лежав, нерухомо втупившись у простір перед собою. Раптом до слуху його долинуло тихеньке, приглушене схлипування: дружина плакала, затуливши обличчя ковдрою. Не раз, мабуть, вона так лежала та плакала, коли він спав.

— Заспокойся, Маріє, — тихо сказав він, — ну їх, хай собі говорять.

Але вона продовжувала плакати.

Адольф відчував себе безпорадним і самотнім. За вікнами вороже згустилася темрява й дерева перешіптувалися, як старі пліткарки. Він обережно обняв дружину за плечі. Вона підвела до нього заплакане обличчя:

— Адольфе, знаєш, я краще піду. Вони тоді перестануть.

Вона встала, свічка ще горіла; величезна, на всю кімнату, тінь хитнулася, ковзнула по стінах, і в порівнянні з нею жінка здавалася маленькою і безпорадною. Присівши на край ліжка, вона простягнула руку по панчохи та блузку. Наче безшелесна доля, прорвавшись через вікна з мороку, тінь теж простягнула величезну руку та з гримасами, кривлянням та преміюванням повторювала всі рухи жінки; здавалося, вона ось-ось кинеться на свою здобич і з виттям потягне її в пітьму.