Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Ех, усі ми діти, які заблукали, дурні діти, і довкола нашого дому завжди панує ніч.

Йому стає не під силу терпіти далі, він іде з дому й безцільно бродить вулицями, зупиняється біля вітрин магазинів, але не бачить нічого, і біжить туди, де світло. Дзеленчать трамваї, проїжджають автомобілі, перехожі штовхають його, і в жовтому світлі ліхтарів стоять повії. Вони похитують здоровенними стегнами, сміються і жартують одна з одної.

— Ти весела? — запитує він одну та йде з ними, задоволений уже тим, що чує і бачить таке, що може відволікти його від самого себе.

Потім він знову вештається без мети, додому йти не хоче, і разом із тим додому його тягне. Він переходить із шинку до шинку й напивається до нестями.

У такому стані я зустрів його одного разу, і він усе мені розповів. Я дивлюся на нього: він сидить у якомусь заціпенінні, очі каламутні, слова насилу видавлює з себе та постійно п’є. Я дивлюся на Адольфа Ветке, найбільш винахідливого, найбільш витривалого солдата, найвірнішого друга, який багатьом допоміг і багатьох урятував. Мені він був захисником і порадником, матір’ю і братом, там, на фронті, коли спалахували світлові ракети й нерви не витримували атак і смерті. Пліч-о-пліч спали ми з ним у мокрих окопах, і він кутав мене, коли я занедужував; він усе вмів, він завжди все знав, а тут заплутався в колючому дроті і роздирає собі обличчя і руки, та й очі в нього вже помутніли.

— Ех, Ернсте, — говорить він голосом, повним безнадії, — краще б нам не повертатися з фронту, там принаймні ми були разом.

Я не відповідаю, я дивлюся на свій рукав, на запрані бурі плями. Це кров Макса Вайля, убитого за наказом Гееля. Ось до чого ми дійшли. Знову війна, але дружби вже більше немає.

Тьяден святкує своє весілля з ковбасною крамницею. Торгівля кінським м’ясом розрослася, стала золотим дном, і разом із її розширенням росла також прихильність Тьядена до Маріхен.

Вранці наречений із нареченою у чорній лакованій кареті, оббитій зсередини білим шовком, вирушають до мерії й до церкви; карета, звичайно, запряжена четвіркою коней, як воно й личить комерсантові, який нажив статки на кінському м’ясі. Свідками запрошені Віллі та Козоле. Віллі для цієї урочистості купив собі пару білих полотняних рукавичок. Для цього йому довелося докласти чималих зусиль. Карл дістав для нього цілих шість карток, а потім ще два дні тривали пошуки рукавичок, — у жодному магазині не виявилося потрібного розміру. Але, треба визнати, що ці зусилля не були даремними. Білі, як вапно, рукавиці, які Віллі нарешті роздобув, дуже пожвавлюють його заново пофарбований фрак. Тьяден також у фраку, Маріхен — у шлюбній сукні зі шлейфом і в миртовому віночку.

Перед самим від’їздом до мерії стається заминка. Козоле, побачивши Тьядена у фраку, починає реготати так, що на нього нападають коліки. Варто йому подивитися в той бік, де відстовбурчені вуха Тьядена світяться над високим крохмальним комірцем, як він, ще не оговтавшись від першого нападу, знову вибухає реготом. Заспокоїти його не вдається і це небезпечно, адже він і в церкві може так розреготатися, що зіпсує всю урочистість. То-му в останній момент мені доводиться замінити Козоле.

Ковбасна крамниця урочисто прикрашена. Біля входу — квіти в горщиках і молоді берізки; навіть на дверях до бійні — гірлянди з ялинових гілок; Віллі, під гучне схвалення оточення, прикріплює до них щит із написом: «Ласкаво просимо!»

Само собою зрозуміло, що до столу не подається ні шматочка конини. На тарелях парує першосортна свинина, а посеред столу стоїть величезна теляча печеня, нарізана скибочками.

Після того, як з’їдають телячу печеню, Тьяден знімає фрак і комірець. Це дає можливість Козоле енергійніше взятися за їжу, бо досі він не міг повернути голови, боячись вдавитися зо сміху. Ми наслідуємо приклад Тьядена, і за столом відразу стає затишніше.

Після обіду тесть Тьядена зачитує документ, у якому зять оголошується співвласником крамниці. Ми вітаємо Тьядена; Віллі в білих рукавичках урочисто підносить наш весільний подарунок: мідний піднос і дванадцять гранчаків. Як додаток до сервізу — три пляшки коньяку із запасів Карла.

Увечері ненадовго з’являється Людвіґ. Зваживши на наполегливе прохання Тьядена, він одягнув військову форму — Тья-ден хоче показати своїм, що серед його друзів є справжній лейтенант. Але Людвіґ незабаром іде геть. Ми ж сидимо доти, доки на столі нічого не залишається, крім кісток і порожніх пляшок.