Генрик Сенкевич - Потоп. Том I

Проте панна Олександра сміялася, а від нього аж сліпило молодістю та веселощами. Його ніздрі роздувалися, як у молодого лошака благородної крові.

– Ой! Ой! – застогнав він. – Які ж у вас очі, а які щічки! Рятуйте мене всі святі, бо не стримаюсь!

– Не треба кликати всіх святих. Ви віялися десь чотири роки, навіть сюди не зазирали, то війтеся собі далі!

– Ба! Я знав лише підробку. Покараю цього художника смолою, а потім у пір’я викаляти і на ринку в Упіті батогом періщити. І скажу щиро: якщо хочете, панночко, то можете його пробачити! А якщо ні, то він голови позбудеться! Я так собі подумав, споглядаючи на цю підробку: гадина гладка, бо вона така, але гладеньких не бракує у світі, я маю час! Покійний батько наполягав, щоб їхати, а я йому завжди те саме: маю час! Зненацька не зникне! Панночки на війни не ходять і не гинуть. Я не противився волі батька, Бог свідок, але спочатку хотів пізнати війну, і на власній шкурі її відчув. Тепер визнаю, що був дурний, бо я міг і одруженим іти на війну, а тут на мене б ласощі чекали. Слава Богу, що мене не всього усікли. Дозвольте, панно, ручку поцілувати.

– Краще не треба.

– Тоді не проситиму. У нас в Орші кажуть: «Просіть, а якщо не дають, то самі беріть!»

Тут пан Анджей допався руки дівчини і почав її цілувати, але панночка й не дуже пручалася, щоб не проявити неприязні.

Потім зайшла панна Кульвецівна і, побачивши, що відбувається, звела очі догори. Таке ухиляння їй не вдалося, однак вона не сміла комусь докоряти, і запросила на вечерю.

Обоє подалися, взявшись за руки, як брат і сестра, в їдальню, де був накритий стіл, а на ньому все рясно їжею заставлено, особливо м’ясом, була й пляшка вина в павутині, що сил додає. Гарно велося молодятам, радісно та весело. Панночка вже повечеряла, лишень тільки пан Кміциц сидів і їв із такою самою жвавістю, з якою він промовляв раніше.

Олюнька поглядала на нього збоку, рада, що він їсть і п’є, а пізніше, коли перший голод був погамований, знову почала розпитувати:

– То ви не з-під Орші їдете?

– Чи я знаю звідки?! Був сьогодні тут, а завтра – там! Так на ворога ходив, як вовк на вівці, і що можна було урвати, те й уривав.

– А як вам вдалося такої сили набути, що навіть сам гетьман був змушений вам поступитися?

– Як вдалося? Та тому, що я готовий на все, такий вже в мене характер!

– Мені покійний дідусь розповідав… Добре, що вас не вбили.

– Гей! Мене закривали там шапкою і рукою, як птаха в гнізді, і те, що накрили, я врятував, а в інших місцях мене покусали. Так натерпівся, ніби виставили ціну на мою голову… Ще й поголос пустили!

– В ім’я Отця і Сина! – зойкнула з неудаваним страхом Олюнька, позираючи захоплено на молодика, котрий одночасно повідомляв про ціну на свою голову і про поголос.

– А вам знадобилося багато захисників?

– У мене було двісті своїх драгунів, дуже гідних, але їх упродовж місяця порубали. Потім я ходив із добровольцями, котрих позбирав, де тільки міг, не перебираючи. Хороші хлопи до бою, але негідники з негідників! Ті, хто не загинув, рано чи пізно зійдуть на пси…

Пан Анджей знову засміявся, випив келих вина і додав:

– Таких відчайдухів, панно, ви щe ніколи не бачили. Хай їм грець! Офіцери – всі шляхта з наших сторін, родичі, гідні люди, але майже на кожному висить кондемнат 7 7 Кондемнат – у стародавньому польському праві: вирок, винесений заочно. . Сидять тепер у Любичі, бо що я ще мав із ними робити?

– То ви хочете всю хоругву до нас притягти?..

– Саме так. Ворог зачинився в містах, бо зима люта! Мої люди також позносилися, як мітли від постійного підмітання, тому мені князь воєвода зимові квартири в Паневежисі виділив. Бог свідок, що ми заслужили цей відпочинок!

– Тоді їдьте, прошу вас.

– Задля вас, панно, я б навіть отруту проковтнув… Я залишив частину своєї голоти в Паневежисі, частину в Упіті, а гідніших компанійців до Любича на гостину запросив… Вони приїдуть вклонитися панночці.

– A де вам вдалося ляуданських людей знайти?

– Та це вони мене знайшли, коли я вже до Паневежиса на зимові квартири рухався. Я й без них сюди б приперся.

– Може, вже не пийте…

– Задля вас, панно, я б навіть отруту випив…

– Але про смерть дідуся і про заповіт це вже ляуданці вам розповіли?

– Про смерть – вони. Упокій душу мого благодійника, Господи! То це ви послали до мене цих людей?

– Теж мені вигадали. Я про жалобу думала і про молитви, більше нічого…

– Вони те саме казали… Ех! Горді якісь ті сараки!.. Я хотів їх нагородити за допомогу, то вони ще на мене накинулися і давай докоряти, що, можливо, оршанська шляхта і бере хабарі, а ляуданська ні! Добре мене вишпетили! Я це все вислухав і міркую: не хочете грошей, то накажу дати вам сто батогів.